Чи думали ми, уродженці невеликого містечка Середина-Буда, що знаходиться на самому кордоні з росією, що колись «прославимось» на всю Україну?

Останнім часом назва нашого населеного пункту майже щодня з’являється у ЗМІ. На жаль, пов’язано це не з гарними новинами, а через кляте бажання вчорашніх братів-росіян звільнити жителів містечка від…

Переважна більшість жителів Середина-Буди, як і всіх українців, досі не розуміє, від чого їх потрібно «асвабадить». Все життя дружили, ходили-їздили один до одного в гості, проводили спільні заходи, разом висаджували алеї, відкривали пам’ятники, відзначали свята… І раптом – таке.

Для більшості з нас це особиста трагедія, адже «на тому боці» залишилися родичі та друзі. Але… Тепер ми не друзі, тепер ми – вороги. Серце відмовляється у це вірити, але правда – гірка. Майже щодня колишні брати гатять по нашому містечку, доводячи свою «дружбу».

Кілька днів тому російські окупанти знову обстріляли з мінометів та артилерії прикордонне містечко Середина-Буда на Сумщині.

«Пошкоджені щонайменше шість будинків, господарча споруда та гараж, вирують пожежі. Пошкоджена також і лінія електропередач», – так, двома реченнями, максимально стисло, передали події місцеві ЗМІ.

Лише той, хто пережив подібне, знає, що криється за тими двома реченнями і що саме відчули жителі містечка під час обстрілу. Це страх, який сковує все тіло і не відпускає ще кілька днів після обстрілів. А потім все починається знов.

Страх охоплює не лише тих, хто безпосередньо перебуває у місті під час обстрілів, а й тих, хто виїхав з міста і переживає за сусідів, котрі давно стали рідними, друзів та знайомих. За житло, яке облаштовувалося десятиріччями і з великою любов’ю. За квітучі сади, присадибні та дачні ділянки, де хазяйновиті жителі містечка вже посадили городину. Це робили вони щовесни, все життя. Це робили їхні батьки і батьки їхніх батьків.  

І якщо раніше люди переживали за те, щоб спочатку вродив гарний врожай, потім за те, як його прибрати і підготуватися до наступного сезону, то тепер думають, як вижити. Куди тікати і де сховати своїх дітей та онуків від колишніх друзів-росіян.

Обстріли містечка розпочалися несподівано. На початку повномасштабного вторгнення російських загарбників, коли жителі Чернігівщини і Ніжина, зокрема, ховалися від «прильотів» по укриттях, прикордонна Середина-Буда жила своїм звичайним життям. Дехто був впевнений на 100%, що росіяни не чіпатимуть містечко, адже братерство понад усе. Виявилося, що помилялися…

Наразі жителі міста будують здогади, сперечаються між собою, чому все ж таки колишні брати раптом почали активно проявляти агресію. Існує навіть думка, що це якимось чином пов’язано з тим, що понад місяць тому відбулося гучне затримання міського голови Середина-Буди за підозрою у державній зраді: як тільки чиновника забрали – місто почали обстрілювати. Але суті це не міняє…

Два тижні тому журналісту «УН» довелося терміново приймати рішення, як виїхати до Середина-Буди за рідною людиною похилого віку, бо життя стало нестерпним. Останні два дні жінка просиділа у коридорі квартири в очікуванні  чергового обстрілу без сну та відпочинку. Майже не їла. Страх заволодів нею остаточно. Почали здавати нерви. Причому, не тільки у неї, а у всієї родини, яка проживає у різних містах України. Хіба це життя?!

Дістатися до Середина-Буди нині не просто – прямого сполучення зі столицею від початку повномасштабного вторгнення ворога в Україну немає. Друзі запропонували спробувати найняти машину. Водій хоч і молодий, але досвідчений, відразу поцікавився, чи точаться там бойові дії. Ми заспокоїли: ні. Так, обстріли відбуваються, але запеклих боїв, слава Богу, немає. З цим ніби визначилися. Спливла інша проблема: пальне. З цим у країні важко. Ніжин – не виключення. На руки видають 10 літрів. Нам же за один день, а більше часу на роздуми у нас не було, потрібно було дістати літрів хоча б 70. Водій пообіцяв проблему вирішити.

Наша родина і друзі завмерли в очікуванні. Знов напруга, нерви. Раптом – дзвінок. Як виявилося, приємний: завтра до обіду виїжджаємо з Ніжина. Повернутися потрібно одним днем. Понад півтисячі кілометрів подолати не складно, якби не воєнний стан. Можливі несподіванки.

Перед виїздом зателефонували до Середина-Буди. Нам повідомили, що на світанку містечко вкотре обстріляв ворог. Тобто є надія, що вдруге за день з боку росії не гатитимуть. Як же ми помилялися!

Наш шлях був довгим, але не надто складним: водій виявився привітною, спокійною, розсудливою людиною, залюбки підтримував розмову. Про те, що у країні не все спокійно, нагадували лише блокпости і побиті снарядами і без того не гарні дороги. Розбитої військової техніки ми не побачили. Все прибрали, зауважив водій. Лише в одному місці, десь поблизу Конотопа, на полі, біля старого зруйнованого сараю, побачили недопалки російських цигарок.

Рухаючись Конотопом, побачили кілька пошкоджених під час обстрілів будинків.

Разом з тим, як ми наближались до пункту призначення, зростала і напруга. Домовились не баритись. На збори і каву – максимум година.

Привіталися. Нам розповіли, що зранку ворог обстріляв місто снарядами, які при розриві розліталися на стрілки-дротики. Зазвичай вони наносять дуже важкі ураження. Це так звані флешети. На щастя, серед людей постраждалих не виявлено.

Тільки-но присіли попити каву, десь бахнуло. Вирішили, що хтось з сусідів гупнув вхідними дверима. Бахнуло вдруге, втретє. Зрозуміли, що це – інші сусіди. Не по будинку. По кордону. Для розуміння: українську Середина-Буду від росії відділяють лише десятки метрів поля і лісосмуги. Ніяких високих бетонних стін. Наш водій був дуже здивований, коли побачив, наскільки близько ми знаходимося від державного кордону.

Попити каву, як слід, нам не вдалося. Поклажу кидали у машину поспіхом. Одна з сусідок настільки злякалася, що попросила нас підкинути до найближчого населеного пункту, де працює донька. Водій – за це ми йому щиро вдячні – намагався триматися спокійно, незважаючи на явну небезпеку.

З міста ми вилетіли кулею. Лише через пару десятків кілометрів водій видихнув і промовив, що нарешті можна трішки розслабитися…

Чернігівщина радо зустріла змучених, але задоволених втікачів з Сумщини. Вперше за останні тижні наша родина чекала ночі без страху. Але заспокоїтися повністю поки що не виходить –  рашисти знов і знов гатять по рідному місту. А там люди… Там будинки… Там городина…

Перемога усе рівно буде за нами! Ми в це свято віримо! Треба тільки трішки зачекати.

Автор: журналіст сайту «УН» Валентина Савчук

Фото з мережі Інтернет