У Ніжинському дитячому будинку інтернаті (директор Гармаш Олена Василівна) під опікою перебувають 102 вихованці, з них 44 – діти і 58 – молоді люди (до 35 років).

Що помічаєш одразу, ще не розпочавши розмову – це очі цих особливих людей: зацікавлені, допитливі, вони вивчають тебе поглядом. А потім – посмішки. Так, їх дійсно багато в стінах цього закладу!

Люди, для яких кожен день – мало не виклик, багато для кого з них робити елементарні для нас речі і важко, і боляче, а часом і зовсім неможливо, а вони посміхаються, демонструючи свій сильний характер і жагу до життя. Кожен із цих хлопців та дівчат – особистість, незважаючи на той діагноз, який написаний у їхніх медичних картках. Спілкуючись із ними, розумієш, що вони намагаються взяти від життя по максимуму, нехтуючи цинічним твердженням «у тебе не вийде». Виходить. І виходить прекрасно! Бо душі у них всіх надзвичайно світлі, і цим світлом і теплом вони діляться з навколишнім світом…

Мегапозитивна Оксана: «Я обираю найважчі завдання»

27-річна Оксана Горницька (всі її ласкаво називають Ксюша) – справжнє сонечко: з цієї дівчини просто виплескує позитив. І це при тому, що її життя – це щоденне випробування на міцність, адже через вроджені фізичні вади дівчина не може навіть взяти до рук телефон чи обійняти подругу. І при цьому Ксюша вишиває голкою і малює масляною фарбою картини. І все гарно, доладно, акуратно...

Вишиває Оксана спеціальною пластмасовою голкою. Міцно затискає її в зубах і починає творити... Так само і з пензликом... «Шість років тому, – пригадує моя співрозмовниця, – на одному із занять я сказала вихователю Марії Володимирівні, що хочу спробувати вишивати. Вона засумнівалася, чи вийде в мене. Але я була впевнена, що вийде. Так, спочатку і голки ламались, і не все виходило…Та я не зупинялася і навчилась». 

Вражає, як Оксана безпомилково знає, куди встромити голку, адже тримати схему вишивки перед очима вона не може.  «Як у тебе це виходить?», – питаю. «А я один раз глянула, запам’ятала і тримаю це в голові», – сміючись ділиться Ксюша. 

А ще більше дівчина любить малювати картини. «До нас приїжджає волонтер із Києва і навчає малювати. На останньому занятті ми малювали кохання", – зізнається Оксана.

– Як ти його зобразила?– Намалювала осінь, а внизу – сердечка. Взагалі із запропонованих варіантів я обираю найважчий. 

До розмови долучається інструктор з праці Олена Деркач: «Ми всі допомагаємо Оксані,  перевертаємо малюнок по колу, поки вона натхненно працює».

Є у цієї мегапозитивної дівчини іще один яскравий талант: Ксюша декламує вірші. «Проймає до сліз», – говорять вихователі. Порадувала Оксана і нас своїм виразним читанням. Дійсно, від такого декламування по шкірі біжать мурахи. «И то, чего я в жизни не имела, не помешает мне счастливой быть!», – на цій оптимістичній ноті завершується вірш. 

Персонал закладу доклав зусиль, аби для Ксюші були створені всі належні умови, щоб дівчина розвивалася і почувала себе комфортно. Як і для кожного вихованця… Разом вони – велика родина. «Ми допомагаємо нашим вихователям, а вони допомагають нам», – сказав у розмові один із вихованців. А іноді вони розуміють один-одного і зовсім без слів, одним вдячним поглядом.

Впевнена: це ще не все, чим здивує нас ця щира дівчина. Чомусь здається, що скоро вона відкриє в собі нові таланти… 

Дівчина, яка робить зусилля, щоб говорити, складає вірші

Світла і тендітна 17-літня Вікторія Рогожина... Мені особисто чомусь ця дівчинка нагадала підсніжник, який тільки-но з'явився з-під снігу і несміливо, але, разом з тим, впевнено заявив про свою красу… Дівчина хвилювалася перед розмовою, як зізналися її педагоги, і поки чекала своєї черги, ліпила фігурки з кінетичного піску. Попри хвилювання, Віка – щира і весела.

Життя Вікторії ніколи не було казкою. Дівчина прийшла в цей світ з невтішними лікарськими висновками та фізичними вадами. Та в неї була справжня родина, мама і двоє рідних братів (діти народилися трійнятами), була підтримка і опора. Але кілька років тому сталася моторошна трагедія: Віка разом зі своїми обома братиками та мамою потрапила в ДТП. Найближча людина – мама –  загинула на очах дівчинки... А Вікторія зі своїм братом Сергієм потрапили до Ніжинського будинку інтернату.

Невимовну втрату пережила ця ніжна юнка… А через якийсь час дівчина почала складати вірші… Один за одним, вони так і просилися з’явитися на світ і будили дівчину вночі… У такі хвилини Віка кличе вихователя, адже сама не вміє тримати ручку в руках, і диктує віршовані рядки, які викрикує її душа.

Адміністрація закладу доклала зусиль, і вже було випущено дві збірки віршів дівчини. Щоправда, автор, зазначений на них – Марта Іванова. «Звідки псевдонім?», – запитую. "Мого дідуся звали Іваном, а ім'я Марта мені просто подобається!», – просто пояснює Вікторія.  Є вірші про природу, є про почуття, але найбільше їх – про маму, Валентину Іванівну

А ще Вікторія поділилася з нами особистим: було в її житті справжнє кохання… І, судячи з того, як вона про це розповідає, можливо, воно до цих пір гріє її юне серце… «Був період, коли у нас в інтернаті жив хлопець Паша. Так вийшло, що я в нього сильно закохалася. Зараз він вдома і мені його дуже бракує. Ми телефонуємо один-одному, спілкуємося. Товаришуємо…». Чи присвячує коханому вірші, Віка соромливо не зізналася...

І хоча руки не слухаються Віку, з планшетом та комп'ютером дівчина на «ти». 

А ще талановита дівчина навчається в Ніжинській ЗОШ №10 за індивідуальною програмою. Вікторія вже одинадцятикласниця.

Переспівав Вінника та Тіну Кароль

Під час розмови з 24-річним Артемом Лопатою помічаю, що його очі увесь час посміхаються. Відразу відчувається, що хлопець дуже артистичний, і ця риса настільки в ньому домінує, що навіть не з’являються думки, що він теж має якісь недоліки… 

Артем – активний учасник усіх святкових дійств, без його співів і танців не проходить жодний захід в інтернаті. На сцені і в центрі уваги юнак відчуває себе як риба у воді. Перевтілитись у будь-який образ для нього не проблема.  «Я з дитинства мріяв стати актором, – ділиться Артем. – А зараз хочу стати вчителем танців».

У яскраву і колоритну Меланку, яка ходила щедрувати кілька днів тому, перевтілився саме Артем. Умовляти його не довелося. «Ким я тільки не був, – згадує хлопець. – Ролі я запам’ятовую відразу, на сцені відчуваю себе комфортно. Без музики не можу й дня! Різні ритмічні рухи  придумую сам перед дзеркалом».

Є у Артема співак, від якого хлопець, як то кажуть, фанатіє: це Олег Вінник. «Люблю його пісні, – зізнається юнак. – Особливо «Ніно». А так… кого я тільки не переспівував!..  І Святослава Вакарчука, і Аллу Пугачову, й Філіпа Кіркорова, Руслану, Тіну Кароль…».

Артем теж малює. Олівці, фломастери, фарби – немає значення. Коли є бажання і натхнення, на папері знаходять своє втілення його різнокольорові думки. «Коли беру до рук олівець чи фломастер, я ще не знаю, що саме буду малювати. Образ з’являється в процесі», – говорить хлопець.

«А ми недавно їздили до новорічної ялинки в Київ та Чернігів, – раптом зізнається Артем. – Там класно! Бачили Діда Мороза… Я йому на вушко про своє бажання розповів…». «І він уже виконав?», – запитую. «Ще ні, але виконає», – переконаний Артем.
Ось такі вони, вихованці Ніжинського будинку інтернату. Кожна людина ділиться тим, чим вона багата… Так і вони  за лічені хвилини зустрічі намагаються поділитися всім, що вміють і знають, ці дівчата і хлопці вражають своєю відкритістю і багатим внутрішнім світом.

Вони завлюбки розказують про свої досягнення. Так, для них – це велика перемога над собою, над тим діагнозом, з яким вони прийшли в цей світ. І їм зовсім не важко пристосуватися до нашого великого світу… Просто нам потрібно пам’ятати, що вони завжди потребують нашої підтримки…

Джерело: mynizhyn.com

Спілкувалася Валентина ПильникФото Наталії Нікітіної, міської ради і з архіву Ніжинського дитячого будинку інтернату