Сюди заходили ті, хто був проїздом у Ніжині. Міняли коней, пили чай, перепочивали годину-півтори, писали листи й вирушали далі. Ті ж, хто приїздив до Ніжина на кілька днів, могли зняти кімнату на другому поверсі поруч з квартирою поштмейстера. Це було у 19 столітті. А з вересня 1993 року – це музей, музей «Поштова станція», який не має аналогів в Україні. Споруди зведені протягом II половини 18-початку 19 століть – сьогодні жива історія, на яку не лише подивитися, а до якої й доторкнутися можна. Музей унікальний і тривалий час у рейтингу 10 найцікавіших і неординарних музеїв України.

«Через цей музей проходить майже 90% всіх туристів, що приїжджають до Ніжина, – розповідає директор Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського Геннадій Дудченко. – Впродовж року його поріг переступають від 8 до 10 тисяч гостей нашого міста. Будь-який інший наш музей чимось схожий зі своїми колегами, а такого немає в жодному місті. Музей «Поштова станція» повинен бути візитівкою Ніжина. Однак, зробити це поки не вдається».

Не вдається, бо будівлі комплексу поштового двору, а мова про 5 будівель: будинок станційного наглядача, флігель, основний корпус, 2 конюшні 19 ст. — сьогодні треба рятувати. За кошти міського бюджету виготовили проєктно-кошторисну документацію на реставраційні роботи. От тільки пошук необхідних для виконання проєкту більше 25 мільйонів грн. вже кілька років поспіль безуспішний. Два роки подавали проєкт на фінансування з державного бюджету через Державний Фонд Регіонального Розвитку – не пройшов. Подавали проєкт на ґрантові програми посольства США – не пройшов. З власних бюджетів ні місто, ні область такої суми виділити не в змозі. Звісно, час накидає все нові й нові сотні тисяч до цього кошторису, а ще й вдало «експериментує» і з самими будівлями: дочекаються чи ні?

Першим, у кого «земля пішла з-під ніг», став будинок станційного наглядача.

          Що сталося і як рятувалися?     

Будинок станційного наглядача разом з прибудованим до нього флігелем вже давно вкрився сіткою тріщин. Навесні 2018 року ознаки того, що будівля завалюється, стали ще більш наочними. Розтанув сніг і за собою потягнув і будівлю. Тріщини пішли і ззовні, і всередині. «Практично двічі на тиждень розривало маячки, які ми ставили, – розповідає Геннадій Дудченко. – Це означало, що будівлю треба рятувати негайно, бо дочекатися 25 мільйонів вона змогла б хіба що на фото. Унікальну будівлю ми могли втратити вже впродовж року. І щира подяка Ніжинській міській раді за те, що почули таки проблему!».


Практично двічі на тиждень розривало маячки, які ми ставили, – розповідає Геннадій Дудченко

У 2018 році з міського бюджету було виділено 95 тисяч грн. на ремонтні роботи (просили 200). Виділена сума стала проблемною в освоєнні, бо жоден підрядчик не брався виконати необхідний обсяг робіт за такі кошти. А роботи були серйозні: укріпити бетонними п’ятаками всі кути будівлі, а потім і стягнути все це армованим поясом. Ці роботи підрядчики, тільки для початку, оцінювали у 200 тисяч грн. Кошти з міського бюджету виділили у серпні, тож шукати згодних виконавців доводилося практично аврально, час не чекав.

«Вдячний ніжинським підприємцям, які взялися допомогти — і ми знайшли підрядчика. Роботи виконані практично по-напівволонтерськи. Виконавці не закладали комерційних накруток, не отримали навіть мінімальних прибутків, практично пускаючи все на придбання матеріалів», – каже директор Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського.

Найперше шукали причину такого стрімкого завалу будівлі. Вона вдарила фонтаном прямісінько з-під ковша екскаватора. Виявилося, що коли будівлю вводили в експлуатацію як музей, навкруг фундаменту зробили бетонний пояс, який би мав укріпити його. Та, виконуючи ці роботи, забетонували й трубу водогону. За майже 30 років остання просто згнила й пустила воду під будівлю. Скільки вона так фонтанувала – невідомо, та наслідки вийшли заледве не плачевні. Справитися з таким підземним джерелом музейникам допомагали фахівці міськводоканалу: розрили там, де треба, замінили трубу. Коли ліквідували витік, виконали і укріплення фундаменту. Всім земляним роботам передували шурфові дослідження археологів. Після «гарячих робіт» прийшов і час благоустрою, бо частина двору навколо будівлі стала суцільним будівельним майданчиком. Тож вхідний вузол вимостили плиткою. Вхідні двері теж потрібно було міняти, та коштів катастрофічно не вистачало. На 14 тисяч грн. придбати двері, які б імітували 19 ст. і при цьому відповідали всім пожежним нормам та вимогам служби охорони, виявилося неможливим. Допомогу отримали від Чернігівського земляцтва, яке виділило майже 15 тисяч грн.

У 95 тисяч гривень, виділених з міського бюджету, ввійшов і ремонт туалетної кімнати. Раніше працівники музею заходили сюди з парасольками, побоюючись, щоб шмат стелі не впав на голову. Про те, щоб пустити сюди гостей, і мови не йшло. Тепер же, як жартують самі працівники музею, туалетна кімната – чи не найкрасивіше місце в музеї.

Коли зробили основне – зупинили руйнування будівлі – погляд впав і на її зовнішній вигляд. Розлогі тріщини ніяк не додавали туристичної привабливості. І зачарованість експозицією музею, захоплюючою екскурсією у туристів завершувалась розчаруванням від того стану, в якому ставала на очі «ніжинська перлина». Вони не стримувались і все частіше лунали запитання: «Чому ви нічого не робите? Ви ж маєте таку унікальність, а не приводите її до ладу». Це підштовхнуло до наступного кроку. І в 2019 музейники звернулись знову до міської ради. В результаті – 85 тисяч грн. На ці кошти ліквідовували тріщини, штукатурили стіни, фарбували дах, на якому за 25 років стара фарба полущилася й обдерлася вщент. За кошти спецрахунку самого музею виготовлено й встановлено навіс над вхідним вузлом.

Про те, що ліквідована дійсна причина завалу будівлі й всі роботи виконані вірно й добросовісно, свідчить те, що вже третій сезон руйнувань немає. Будинок станційного наглядача таки врятували. На це взагалі пішло 180 тисяч грн. з міського бюджету, допомога земляцтва, а ще неоціненний внесок усіх, хто працював не за гроші, а тому, що це жива ніжинська історія, допустити зникнення якої не дозволяє совість.

Всі виконані роботи не суперечать проєкту реконструкції і не вступають в конфлікт з його вимогами і обмеженнями.

Тут можуть працювати лише «схиблені на всю голову»

Коли йшли ремонтні роботи, колектив музею допомагав будівельникам «по повній». Кожний робив те, що під силу, і навіть, що не під силу. Координував і надихав музейників власним прикладом заступник директора по господарській частині Сергій Ганага.

«Наш музейний колектив – це люди, які стоять плече в плече, — говорить Геннадій Дудченко. – У мене стійке враження, що тут зібралися, ну їй же Богу, «схиблені на всю голову». І я їм неймовірно вдячний за це. Тож таких самих і шукаю. Щоправда, з цим нині дефіцит (сміється). Півроку вже у нас висять три вакансії. Тих, хто цікавиться, заробітна плата у 3700 грн. ніяк не надихає. Бо цим грошам ніяк не відповідає обсяг роботи, в який входять, зокрема, і осучаснення експозицій, і наукова діяльність. А, повірте, що кваліфікованих кадрів дуже не вистачає. Дякую Богу, що в такі часи дефіцитні все ж подарував мені моїх колег».

Що ще треба зробити? Плани найближчі і плани-мрії

У музейників є два види планів. Перший – зробити внутрішній ремонт у будиночку станційного наглядача, де, власне, й розташовані музейні експозиції. Треба і штукатурити, і фарбувати. Проситимуть коштів з міського бюджету. За власні кошти зі спецрахунку планують доробити відмостку навколо будівлі. Це найближчі плани. Що ж до планів-мрій, то це запустити в роботу весь комплекс будівель поштової станції. Основна споруда, двоповерхова будівля, не аварійна, чудово збереглася, має відремонтований дах (не тече) і унікальні підвальні приміщення. Свого часу тут у цокольному поверсі були господарчі приміщення, а на другому поверсі в одній частині квартира поштмейстера (керівника всієї поштової станції), а в іншій – житлові номери, що винаймалися приїжджими. За цією будівлею ще й дві конюшні, зведені у 19 ст.

Уявіть, якщо те все поновити в якості діючих туристичних принад! Весь цей комплекс може стати унікальнішим туристичним об’єктом. І тут, як і колись, пануватиме життя своєрідного вокзалу 19 століття: носитимуть великі й малі валізи, подаватимуть на гору в кімнати тарелі зі смаженнями, а в кімнаті очікування для транзитних відвідувачів поставлять фарфорові чашки з чаєм, іржатимуть коні, точитимуть байки ямщики, розвантажуватиметься пошта з минулого. Може.


Але для першого кроку треба 25, а хоча вже й більше, враховуючи ріст цін, мільйонів гривень. Плани-мрії – знайти тих, хто оцінить унікальність ніжинського музею і повірить в те, що він може жити життям 19 століття в столітті супертехнологій та інновацій. І саме оте його життя затягуватиме до Ніжина туристів, які прагнуть відчути на собі, як воно було у вік однієї кінської сили.

Музей «Поштова станція»

За архівними джерелами було відтворено поштовий двір, де в будинку станційного наглядача розміщені експонати, що свідчать про розвиток кінної пошти від гінців Київської Русі до поштових кур’єрських цугів кінця XIX століття. В експозиції представлено колекцію речей дорожнього побуту, поштове приладдя, чорнильниці, конверти, колекції поштових марок і листівок, особисті печатки, підсвічники, дорожні валізи та самовар, кінська збруя і піддужні дзвіночки, макети диліжансів та ще багато інших цікавих і старовинних речей, відтворено кімнату станційного наглядача та кімнату очікування для транзитних пасажирів.

Є куточок, присвячений відомому українському художнику-баталісту Миколі Самокишу (1860—1943 р.р.), який народився та виріс у цій будівлі, адже його батько працював поштарем і мав тут квартиру.

Є в атмосфері цієї будівлі й містичні моменти. Але про це краще почути з вуст самих музейників. Воно того варте, повірте.

Наталія Сокол, Ніжин.City