Теорія розбитих вікон набуває все більшої популярності в Україні на тлі розвитку активізму та залучення громадян у міські справи. Її часто люблять згадувати у дискусіях, адже вона стосується дрібних правопорушень, які під силу зупинити звичайним громадянам.

Замість боротьби з соціальною нерівністю та корумпованістю владних структур, що часто видається недосяжною метою, прихильники теорії розбитих вікон радять «почати з себе», наприклад, пофарбувати під’їзд. Та критики стверджують, що ця теорія – чи радше гіпотеза – є неефективною й несе більше шкоди, ніж користі.

Поліцейська біблія

У 1982 році в американському журналі The Atlantic Monthly вийшла стаття політолога Джеймса Вілсона та кримінолога Джорджа Келлінга під назвою «Розбиті вікна». Автори стверджували, що загальний безлад і серйозні злочини нерозривно пов’язані.

«Соціальні психологи та поліція погоджуються, що якщо розбите вікно в будинку лишається неполагодженим, незабаром решта вікон теж буде розбито», – такою є центральна теза тексту. Розбите вікно – це сигнал, що всім байдуже, і подальший вандалізм, а то й серйозніші злочини не матимуть наслідків.

Автори, зокрема, посилаються на експеримент, який у 1969 році провів стенфордський психолог Філіп Зімбардо. Він залишив два однакові автомобілі без номерів у Бронксі та Пало Альто – тобто у «чорному» й бідному районі та у «білому» й заможному. У Бронксі автівку почали грабувати вже за десять хвилин і протягом доби повністю розпотрошили. У Пало Альто машина протрималася тиждень, доки Зімбардо сам не вдарив її кувалдою. Після цього, вже за кілька годин, автомобіль було повністю знищено. При цьому вандалами виявилися переважно респектабельні білі містяни.

Триваліший експеримент, вже на муніципальному рівні, було проведено у середині 1970-х, коли штат Нью-Джерсі запровадив піші поліцейські патрулі. Метою був тісніший контакт правоохоронців із містянами. За п’ять років такої практики показники злочинності ніяк не зменшилися, навіть навпаки.

Це не збентежило авторів теорії розбитих вікон, які наголошували, що в мешканців усе ж склалося враження, що рівень безпеки зріс. Вілсон і Келлінг запевняють, що це не ілюзія, адже поліцейським справді вдалося приборкати дрібні порушення порядку.

Роль патрульних полягала в тому, аби напрацювати разом із «законослухняними місцевими» певні правила, спрямовані передусім проти «чужинців». Так, в одному з районів міста Ньюарк підліткам було заборонено шуміти, п’яничкам – лягати на лави і розпивати алкоголь у людних місцях, волоцюгам – чіплятися до перехожих з розмовами чи проханнями (таке відразу призводило до затримання) тощо. Серед правил було й таке: якщо між працівником місцевої крамниці та клієнтом спалахувала суперечка, неправим автоматично виявлявся клієнт, особливо якщо він чужинець, зайда з іншого району.

У патрульованих районах переважало чорне населення, в той час як патрульні були білими. У поле зору поліцейських передусім потрапляли «сумнівні, проблемні або непередбачувані люди: жебраки, п’яниці, наркозалежні, підлітки, проститутки, волоцюги та психічно хворі».

«Треба бути не дуже інтелектуально обережним, щоб перестрибнути від справжніх розбитих вікон до бездомних на вулицях. Врешті-решт, у жебрака на вулиці та фізично розбитої шибки часто дуже різні причини, які мають вирішуватися також різними шляхами», – коментують статтю Роман Лексіков та Данило Чорний із Центру соціології права та кримінології.

Ілюзія порядку

Менше з тим, ідея швидко набула популярності. «”Розбиті вікна” – одна з найбільш цитованих статей в історії кримінології; іноді її називають Біблією охорони порядку», – пише Ерік Кліненберґ у книзі «Палаци для людей».

Найбільше з впровадженням теорії розбитих шибок асоціюють Рудольфа Джуліані, обраного у 1993 році мером Нью-Йорка. Він розширив штат поліції міста на 3660 осіб і запровадив політику нульової толерантності до таких правопорушень, як графіті, публічне розпиття алкоголю, справляння потреб на вулиці тощо. Міська влада навіть відродила з небуття старовинний закон про кабаре, який забороняв танці в непризначених для цього місцях.

Згідно з дослідженням 2001 року, рівень насильницьких злочинів протягом десятиліття справді значно знизився – на 54%, що було сприйнято як перемогу теорії розбитих вікон.

Тією чи іншою мірою теорію імплементували Чикаго, Лос-Анджелес та низка інших міст США.

Але не забарилася й критика. Першою книгою, яка спростовувала теорію розбитих вікон, була видана 2001 року «Ілюзія порядку» Бернара Харкура. Автор вказує, що за 30 років існування цієї теорії її ніколи не було підтверджено емпірично, навпаки – наявні дослідження їй суперечать. Також теорія спирається на довільно визначені категорії «ладу» й «безладу», «законослухняних громадян» і «порушників».

Передусім, падіння злочинності у Нью-Йорку відбувалося одночасно з відповідним процесом у всіх Сполучених Штатах. В іншому дослідженні Харкур зазначає, що зниження рівня злочинності у Нью-Йорку збіглося з завершенням наркотичної крекової епідемії. Крістіна Стербенц додає, що цій тенденції сприяло скорочення безробіття (протягом 1990-х його рівень впав на 40%).

Кримінолог Ральф Тейлор упевнений, що найвагомішим фактором, який впливає на рівень злочинності, є соціально-економічний добробут. Повертаючись до експерименту з двома автівками – у Бронксі від початку був низький рівень добробуту, а в заможному Пало Альто дослідник мусив втрутитись в експеримент, щоб спровокувати вандалізм.

Теорія розбитих вікон також не пройшла випробування масштабним соціальним експериментом. У 1994 році влада США запровадила програму «Вперед до можливостей» (Moving to Opportunity), яка передбачала переселення 4800 зубожілих сімей до престижніших районів. Програму втілювали у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Чикаго, Бостоні та Балтиморі. Три чверті переселених домогосподарств балансували на межі бідності, дві третини учасників були афроамериканцями.

Згідно з теорією, у новому середовищі рівень їхньої залученості у правопорушеннях мав зменшитися, проте цього не сталося, оскільки переїзд не покращив їхнє матеріальне становище, натомість підкреслив соціальний розрив із сусідами.

Кінець нульової толерантності

У 2014—2015 роках поліція Нью-Йорка була змушена згорнути агресивну політику проти дрібних правопорушень через масові протести проти поліцейського насилля. Суспільне обурення викликала загибель чорношкірого Еріка Гарнера. Поліцейські намагалися затримати його за продаж сигарет поштучно на вулиці. Той не захотів, щоб на нього одягали кайданки, й один із поліцейських застосував прийом удушення. Хоча Гарнер кричав, що не може дихати, поліцейський продовжував стискати його шию. В результаті шестеро дітей втратили батька.

Протягом двох наступних років рівень убивств, пограбувань, зґвалтувань та інших серйозних злочинів знизився на 3-6%, йдеться в дослідженні 2017 року. Автори вважають, що агресивні поліцейські заходи, попри очікування, лише погіршують криміногенну ситуацію.

«Результати приголомшливі. Поліцейська тактика з підтримання правопорядку, як виявилося, поглиблює економічну та соціальну нерівність, дестабілізує спільноти та шкодить психіці молоді. Профілактичний поліцейський контроль буває контрпродуктивним», – пише співатор дослідження Крістофер Салліван.

Мішені

Крім того, що теорія розбитих вікон є малоефективною, її мішенями стають передусім маргінальні та вразливі верстви населення, Так, Харкур і Людвіґ зазначають, що з 1994 року, коли поліція Нью-Йорка запровадила політику нульової толерантності до дрібних порушень, до 2000 року кількість адміністративних притягнень за куріння марихуани у громадських місцях зросла у 65 разів, і сягала 92% від усіх правопорушень, пов’язаних із марихуаною (включно з її виробництвом і розповсюдженням).

При цьому в половині випадків затриманими були чорні, ще 30% – латиноамериканці. Порівняно з білими, затримання частіше мало наслідком арешт і засудження до терміну ув’язнення.

Натомість соціолог Мітчел Данеєр у своїй книзі «Тротуар» стверджує, що маргіналізовані групи можуть підтримувати лад у місті, хоч цього може бути не видно. Він досліджував чорношкірих продавців книжок і журналів, часто безпритульних, алко- та наркозалежних. Попри свою девіантну поведінку вони цінували можливість чесно заробляти гроші та мали свій власний кодекс, який унеможливлював скоєння ними серйозних порушень.

У 2004 році сам співавтор теорії розбитих вікон Джеймс Вілсон заявив: «Я досі не знаю, чи боротьба з безладом знижує рівень злочинності… Бог його знає, як воно насправді».

Він стверджував, що ідея передусім полягала у виявленні зв’язку між якістю життя та рівнем насилля. Проте цю ідею було сформульовано таким чином, що на практиці її втілювали у вигляді посилення поліцейського контролю та репресій незахищених груп.

«Досі більшість міських стратегій зі зменшення рівня злочинності фокусується на покаранні, а не на благоустрої. Ми надто мало вкладаємо у місцеву інфраструктуру, таку як бібліотеки, парки та громадські центри, які залучають людей у спільний простір», – пише Кліненберґ.

Він розповідає про позитивний приклад наведення ладу, який сприяв зниженню злочинності. Протягом кількох років Садова спілка Пенсильванії наводить лад на закинутих ділянках Філадельфії загальною площею 76 гектарів. Зарослі хащами пустирі перетворюють на громадські простори, розчищаючи сміття, висаджуючи дерева й засіваючи газони.

Перші результати показали зменшення кількості злочинів із застосуванням зброї на 39% в районах відновлених будинків та на 5% – навколо рекультивованих земельних ділянок.

Джерело: Хмарочос