Традиційно 9-го травня у нашій країні згадують великий подвиг наших дідів та прадідів, які перемогли у Великій Вітчизняній війні.

Доктор історичних наук, доцент Луняк Євген Миколайович, викладач Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя на своїй сторінці в Фейсбук в честь Дня пам'яті та примирення виклав історію від імені особливого ніжинця — ветерана війни Грищинського Анатолія Олександровича.18301241_1357444971007326_4164638302309224623_n

«Сьогодні, як і багато років поспіль, привітав дорогу для мене людину — одного з останніх ветеранів тієї жахливої війни та найстарішого водія України — Грищинського Анатолія Олександровича, якому за тиждень має стукнути 97. Це його свято! Серед найголовніших подій свого життя він найперше згадує кінець війни. В 2013 р. я організував студентам Ніжинського державного університету зустріч з цією людиною. На моє прохання, студентка Тетяна Грищенко записала його спогади, уривок з яких я публікую.

Війна! Скільки про неї говорять, пишуть, але жодна книга, жоден фільм не можуть точно передати ті жахи, які пережили люди, що бачили її; не можуть показати ті біди, які несла вона людям. Наш шановний гість почав свою розповідь зі спогадів про передвоєнну обстановку. Зі сльозами на очах згадував він роки своєї буремної молодості: «Я навчався у вечірній школі й жив у Києві. 20-річним хлопчиною закінчив курси шофера Київської зразкової автошколи і на той час вже працював. До речі, допоміг мені влаштуватися на роботу працівник міліції. Приблизно два чи три місяці я пропрацював у військовій частини в майстерні політуправління Київського особливого військового округу…».18301240_1357451044340052_5572071469352666398_n
Згадуючи передвоєнну ситуацію, Анатолій Олександрович зазначав, що весь суспільно-політичний клімат був насичений військовою темою. У зв’язку з цим він згадав рядки популярної в ті роки пісні:
Мы войны не хотим, но себя защитим-
Оборону крепим мы недаром.
И на вражьей земле мы врага разгромим
Малой кровью, могучим ударом!
На земле, в небесах и на море
Наш напев и могуч, и суров:
Если завтра война,
Если завтра в поход,
Будь сегодня к походу готов!
Отже, підготовка до війни велася, але до війни наступальної, на чужій території й малою кров’ю. Однак реальність виявилася набагато страшнішою.
На світанку 22 червня 1941 р. Анатолій Олександрович власними очима побачив над Святошином літак з чорним хрестом. Саме в цьому районі Києва він на той час жив. Смертоносна крилата машина скинула бомбу на авіазавод, який знаходився неподалік. Так для 21-річного молодого чоловіка почалася війна.
Всіх робітників підприємства, де він працював, мобілізували. «І в перший же день війни, — згадує Анатолій Олександрович, — в якості військового водія, я виїхав у штаб Південно-Західного фронту. Тоді машини були ЗІС-5, полуторки. Мені дали пістолет. Як спочатку нам повідомили, штаб знаходився в Проскурові (це зараз Хмельницький), але поки ми доїхали, його там не виявилося. Де тепер знаходився штаб, ми дізнатися не змогли, і повернулися до Києва».
Потім почалася евакуація у східні райони Радянського Союзу. Перебуваючи в Києві, Грищинський вивозив обладнання заводів до залізничних платформ. Однак, у зв’язку з швидкими змінами ситуації на фронті, провести всі заплановані заходи, а особливо вивезти людей не вдалося. Величезні маси біженців тягнулися на схід. Як згадував Анатолій Олександрович, дуже часто колони цих мирних мешканців обстрілювали з кулеметів пілоти люфтваффе.18301456_1357451154340041_1018088289726884242_n
Перебуваючи в розпорядженні командування Південно-Західного фронту, як військовий шофер, Грищинський потрапив в оточення на Харківщині. Німецькі літаки постійно обстрілювали з повітря загони червоноармійців-оточенців. Його машину було виведено з ладу, тому її довелося підпалити й пішки пробиратися вздовж Донця, ховаючись під час авіанальотів. Одного разу бомбардування було особливо інтенсивним. Анатолія Олександровича врятувало те, що, по-перше, вже вечоріло, по-друге, він опинився неподалік від яру. Почувши, як гудить бомба, Грищинський стрибнув в яр, який був метрів 8 глибиною, тому покалічив ногу.
В той день живими з штабу армії, крім нього, залишилися ще начштабу і комсорг. Вночі вони перепливли Донець і дісталися розташувань своїх. Через поранену ногу Грищинський майже не міг йти, тому його залишили в одному селі, сказавши, що будуть чекати його в Ізюмі.
Змучений і втомлений, він зміг дістатися до хати, де йому дали кухоль молока. Вранці потихеньку пошкандибав до Ізюма, де нікого зі своїх не виявилося, тому заліз в солому і переночував. А вранці було оголошення, що всі ті, хто вийшли з оточення, мають пройти перевірку документів і стати до ладу. Анатолій Олександрович направився до збірного пункту, здав зброю. Комсомольський білет він закопав раніше, бо німці комуністів і комсомольців відразу розстрілювали. На пункті його накормили ячмінною крупою й направили шофером у 57-й відділ артобслуговування.
З сумною іронією згадує Анатолій Олександрович роки своєї фронтової служби: «Дехто каже, напевно, ти був в тилу, адже вже немає тих, хто воював на передовій. Дійсно, мені 92 роки, моїх однолітків-товаришів вже давно немає в живих. Хто був на передовій, кожну мить міг бути вбитий чи поранений: від авіації, артобстрілу, шаленої кулі, кулеметного обстрілу, від снайпера. Наприклад, я не курив, горілки не пив, хоча й передбачалося наркомівських 100 грамів. Справа в тому, що постачання у передовиків, як правило, на день-два відставало. І потім віддавали за минулі день-два все відразу – горілку по 200, а то і по 300 грамів. Я не пив, віддавав іншим. Багато хто загинув внаслідок куріння. От підніметься вночі, запалить цигарку й отримає кулю від снайпера… Так що куріння нанесло не малих втрат.
Коли воювали у Воронезькій області, міна впала прямо на капот нашої машини: розбило скло, я частково осліп. Опинився в госпіталі, де пробув близько 3 місяців. Як бачите – це не тил».
Після госпіталю Грищинський знову потрапив на фронт. Був в автобатальйоні. Опинився в 489-му винищувальному протитанковому артилерійському полку Третього Білоруського фронту. Згадав він і про такий епізод свого фронтового шоферування. Під час бомбардування в нього в кузові спалахнув ящик зі снарядами. Будь-якої миті снаряди могли вибухнути. Не гаючи не секунди, водій вискочив з кабіни, заліз у кузов і щосили кинув палаючий ящик подалі від машини, а потім якнайшвидше рвонув з небезпечного місця, рятуючи себе та машину.
Машина була для нього чимось рідним. Він завжди намагався оберігати її, як міг. Під час зупинок машини доводилося постійно вкопувати, щоб випадкова куля не пробила радіатор. Бувало, щойно вкопає передні колеса автівки, як поступає команда рушати.
Тут на фронті Грищинський вступив до компартії. Цю віру в ідеали комунізму він зберіг на все життя.
Війну Грищинський закінчив у Східній Пруссії. Велике враження на нього справило відвідування могили видатного німецького мислителя І. Канта. Мабуть, це якоюсь мірою визначило фах молодика: пов’язати свою подальшу діяльність з філософією.
В останні дні війни йому довелося вкотре ризикнути життям. Треба було захопити околицю містечка, де засіли німці. Командир викликав Грищинського і, пересвідчившись, що він комуніст, дав доручення перевезти бойовий загін до околичних будинків. Як згадував Грищинський, він обрав одну з трофейних машин. У ній розмістилися червоноармійці-автоматники. Водій вирішив мчати з максимальною швидкістю, щоб німці не мали часу на роздуми, а заодно навести їх на думку, що це їхні ж пробиваються з оточення. Машина стрімко понеслася до ворожих позицій. Ззаду її обстріляли свої, імітуючи сценарій обстрілу солдатів вермахту, що тікали від радянського полону. Така поведінка зумовила те, що німці не стріляли, а роздивитися водія їм заважали сутінки та сліплячи світло потужних фар. Машина миттєво в’їхала на подвір’я, й автоматники враз придушили опір противника. Як згадував Грищинський, залишитися живим у цій операції йому здавалося справжнім дивом.»