Вони були першими, кого “кинули” туди, на передову. Перші, хто дав виклик ворогу й довів, що захопити територію України не так просто. Для цього потрібно зламати, до смерті закатувати й вбити кожного хлопця під синьо-жовтим прапором, який перед обличчям смерті співає Гімн України й окривавленими вустами, захлинаючись від крові та болю, шепоче ім’я своєї матері-Батьківщини. Пішли, бо “хто, якщо не ми”. Не могли по-іншому. Позаду смерті побратимів біля Слов’янська, під Маріуполем, Донецьком, Горлівкою й Луганськом. Попереду — м’ясорубка в Іловайському котлі та в Дебальцевому, здача Донецького аеропорту, який обороняли 242 дні ті, хто переміг “бетон”, Світлодарська дуга й примарні Мінські домовленості. Добровольці… Ті, хто став вічними “Воїнами світла”, хто тамує в душі біль втрат і розчарувань, тримає біля серця “Лицарський хрест” або отримав його посмертно.

Автор: Юля СОЛДАТЕНКО

Уже вп’яте в Чернігові нагороджують орденом «Лицарський Хрест Добровольця» тих, хто першим вирушив на фронт чи був активним учасником Революції Гідності. Свої “Лицарські хрести” в жовтні минулого року отримали Юрій Галата, Микола Данильченко та Сергій Рябуха — посмертно. До Дня українського добровольця ми зібрали історії й спогади тих, хто пішов захищати український Донецьк та Луганськ, аби не випустити з рук нашу та свою свободу. Усі вони різні, проте об’єднує кожного слово — доброволець.

Юрій Галата

Для підприємця, а зараз вже депутата міськради Юрія Галати, війна з Росією почалася тоді, коли ворожі війська загарбника ввійшли в Крим.

“Незрозуміло було, чому наша армія не дає відсіч тим «зеленим чоловічкам», чому не дають вказівку захищати свої підрозділи, чому поздавали техніку. Зараз виправдовуються тим, що зберегли людей. Я не генерал, не великий полководець, але сьогодні кожного дня ми втрачаємо набагато більше синів та дочок України”, – зазначає Юрій Галата. Він каже, якщо ти громадянин своєї країни, то як би не було тобі важко, маєш відстоювати свою свободу й незалежність тієї країни, з якої виріс.

За майбутнє рідного народу чоловік почав боротися ще на Майдані. Спочатку була Помаранчева революція, а згодом — Революція Гідності. Щоправда, зізнається, після першої настало жорстоке розчарування, а в успіх другої довгий час не вірив, аж поки у всіх на очах цинічно не розстріляли тих, кого зараз називаємо Героями Небесної Сотні.

“Після Помаранчевої революції, грубо кажучи, обдурили народ. Ющенко “здав” усе, що ми відстоювали. Було дуже важко. На другий Майдан я вирішив не їхати. Потрапив туди в трагічні дні, коли люди прокинулись зранку, шоковані тим, що побачили по телевізору. Тоді сказали, що вбили більше 50 чоловік. Уже знаємо, що таких набагато більше. Зідзвонився з побратимом Станіславом Прощенком (він з Майдану саме повинен був їхати додому відпочивати), зібрали хлопців. Було вже зрозуміло, що там не просто стоять люди, а почалася справжня бійня. І потрібні чоловіки. Невдовзі збагнули, що на Майдані вже непотрібні. Янукович здав позиції, і ми потрібні були в Ніжині», – розповідає Юрій.

Згодом буде створена Ніжинська мобільна самооборона для захисту рідного міста й його порядку, 41 батальйон, тренування в навчальному центрі “Десна” й мабутні бої й обстріли біля Рубіжного, в Артемівську, у Дебальцевому, Волновасі та Гранітному.

“Найважче було, – розповідає доброволець, – коли стояли на місці, сидівши в окопах під обстрілами. Перший серйозний обстріл був у Малоорлівці. На нас пішли танки, БТРи, піхота… Ми тоді вистояли й відбили атаку. Це той досвід, який неможливо набратися під час якихось тренувальних занять. Ніхто тобі цього не розкаже. Коли звільняли населені пункти, то люди йшли, зустрічали з хлібом-сіллю. Хтось ніс мед, хтось – радів, а хтось показував «фак» в обличчя. Було по-різному”.

На війні отримав позивний “Бабушка”. Бо коли в “Десні” вчили військовому ремеслу, маскуючись, нагадав бійцям переодягнену бабцю. “Так прізвисько за мною й закріпилося, – пригадує Юрій Галата, – хоча спочатку серйозно його не сприймав”.

Каже, що війна його змінила. Перемінила цінності в дружбі, довірі. З’явилось відчуття того, що поруч є люди, які в біді не залишать. Усе ж, зізнається, що в армії в такому вигляді, що зараз є, себе не бачить. Однак запевняє, що не роздумуючи піде знову на війну, якщо в цьому буде необхідність. Бо іншого шляху не має.

“Не моє це – сидіти в окопах і виконувати накази генералів, які забороняють нам стріляти. Цього не розумію. Я себе бачу в тій війні, коли ми йшли вперед, коли раділи, що людей звільняли. Було важко, що командири наші бездарні й не гідні були (а від цього й нездатні) командувати такими, як ми. Ми були незалежні, щирі, рвалися в бій. Вони не могли передати нам те, що ми від них очікували. Ми сподівалися, що добровольчий рух багато дасть нам доброго. Проте зараз чимало добровольців не йдуть служити, бо Збройні Сили України не такі, яких чекали.

Сергій Рябуха

23-річний Сергій Рябуха загинув 17 червня 2014 року на блокпосту, поблизу селища Металіст Луганської області. О 10 годині ранку в нього влучив осколок гранати, поціливши прямо в серце. У Луганську пробув більше тижня. Батьки й побратими вважають його Героєм, бо перед цим врятував двох своїх товаришів, прикривши собою, коли на них вискочив ворожий БТР. Останніми словами юнака було: “Лягайте, хлопці”. Сам стояв, поки міг стояти.

Нічого не сказавши батькам, поїхав на війну. Записався добровольцем у батальйон “Айдар”. Перед війною в його життя тісно ввійшов Майдан. Був і на Грушевського, і в Одесі на Куликовому полі (у тому самому, де під час заворушень між ультрас «Чорноморець» та «Металіст» й прихильниками “руського миру” 2 травня 2014 року загинуло 48 чоловік, а поранено більше 250). Про те, що син був на Майдані, Ніна Володимирівна Рябуха дізналася вже на похоронах від його побратимів — майданівців та АТОвців.

“Казав нам, що то на роботі когось підміняв, то в гості до когось поїхав. Переживав, щоб ми не хвилювалися, тому й приховував усе. Коли дізналися про це, були просто в шоці. Здавалося, знаєш про свою дитину начебто все, а в результаті про половину його життя й гадки не маєш”, – розповідає мати Сергія.

З дому на війну пішов 22 березня. Без зайвих слів та пояснень. Рідні кажуть, дзвонили в поліцію, шукали, не знали, що робити. Згодом на свій День народження подзвонив сестрі, передав, щоб не хвилювалися. Сказав, що все гаразд. Пообіцяв приїхати, коли матиме вільний час. У травні приїхав за документами й військовим квитком.

“Я стала на коліна, просила, щоб не йшов. Казала йому, викличуть повісткою – і підеш, чого самому йти. А він мені: «Мамо, як це не піду. Буде горіть земля та небо тут, а я буду сидіти й чекати, коли воно горітиме в нас. Не відвезете на вокзал, то зберусь та піду сам». Втримати його неможливо було. Навіть не переночував вдома. Переодягнувся, взяв із собою речі. Надів сорочку, штанці й зібрав документи. Оце й все”, – продовжує Ніна Рябуха. Жінка додає, що сина й його товаришів-айдарівців проганяли з передової. Жаліли, бо були молоді. Сергій стояв на своєму й залишився. Побратими, на відміну від нього, усе ж повернулися додому. Хоча один із них згодом і загине.

За своє таке юне, але коротке життя, встиг покохати.

“Була кохана з 15 років. Любили один одного, вона провела його в армію. Через півроку сказала, що виходить заміж. Після того шукав схожих на неї дівчат. Шукав усе Оксану свою”, – зітхає Ніна Володимирівна.

Любив футбол, залізну дорогу та життя. Так на пам’ятнику й викарбували його улюблені слова “Я люблю тебе, життя”. Закінчив Київське професійне училище залізничного транспорту. За спеціальністю був слюсарем та помічником машиніста. Працював техніком у Міжнародному аеропорту “Київ”, що в Жулянах. Зростав у звичайній родині робітників. Мав двох сестричок. Коли Сергій загинув, меншенькій було лише 5 рочків.

Мати юного Героя розповідає, син ще змалечку був дуже активний, намагався завжди бути першим. Проворний, гарячий, живий (аж занадто). Мав загострене почуття справедливості, не боявся відстоювати свою позицію (за що інколи й страждав). Був боєць від народження.

“Коли отримала орден за сина, відчула гордість та біль у душі. Такі змішані почуття були! Виходила на сцену, нічого не бачила перед собою. Усе плило перед очима. Не могла нічого сказати. Стояла, плакала. Якийсь папірець, привітання, що дітки вимальовують та готують батькам, дрібничка – для нас несуть велику цінність. Усе, що залишилось, – бережем. Хапаємось за якусь згадку. Так само, як і ця нагорода. Була дуже розчулена”, – зізнається Ніна Володимирівна.

Після смерті всім членам родини почав снитися Сергій. Усім — однаково. Показує, що йому добре, що капітан корабля. Загорілий, молодий, гарно одягнений. Двадцятитрьохлітній. 28 березня цього року йому мало б виповнитися 27.

Наполовину росіянин. Мати — родом із Росії. Сам Микола народився й живе в Ніжині. Батько двох дітей. Має 10-річну доньку й 5-річного сина. За фахом — учитель історії. Обожнює бокс та єдиноборства.

Як і Юрій Галата, став біля витоків формування 41 батальйону.

“Коли почався Майдан, дивився на все трохи інакше, не зовсім підтримував те, за що стояли майданівці. Був ще під впливом російських ЗМІ. Взнаки далось те, що радянське минуле вкорінювало думки, що ми з Росією одне ціле, а Захід – ворог. Проте все життя я себе позиціонував як українець. Коли російські війська ввійшли в Крим, то стало все зрозуміло. Не міг, склавши руки, сидіти вдома. Розумів, що неправильно, служивши в Нацгварії, сидіти вдома, коли на фронт ідуть жінки, дівчата й молоді хлопці. Дружину за цей час якось підготував, набрав по телефону. Зібрала сумку вже ввечері”, – зізнається ніжинський “лицар”.

Має позивний “Данил” – похідне від прізвища Данильченко. До війни вів підприємницьку діяльність та займався автоперевезеннями.

“Одного дня я прокинувся раніше, щоб не бачила дружина, дістав військовий квиток та пішов до військкомату. Довгий час мені не телефонували. Згодом запропонували підписати контракт та поїхати служити в Володимир-Волинський, на Захід. Не бачив у цьому сенсу. Війна ж йде на Сході. Тому відмовився”, – розповідає чоловік.

За словами Миколи Данильченка, найстрашнішим на війні було так зване “перемир’я”. Тоді не знаєш, чого чекати. Адже його часто порушували. З боку нашої армії перемир’я порушували в тому випадку, коли відкривали вогонь і не можна було нічого зробити.

“Були хлопці, які начебто під час наступу ворожих військ поводили себе нормально. А коли просувалися вперед й усвідомлювали, що поруч “передок”, – не витримували, напивалися й сходили з розуму. Війна змінює людей, не в кращий бік. Нервові напруги, які заробив там, даються взнаки й відбиваються вже в мирному житті”, – каже доброволець.

Цьогоріч орден “Лицарський Хрест добровольця” вручили ніжинцям Олександрові Кондратьєву, Олегу Прокопцю та Станіславу Прощенку. Посмертно нагороджений боєць 41 батальйону Денис Яковенко. Нагороду отримали його батьки.

Загалом, 14 березня на церемонії вручення “Лицарського Хреста” нагородили 20 бійців-добровольців із Чернігівщини. Чотири відзнаки було вручено посмертно рідним воїнів.

Джерело: ПравдаТУТНіжин