У віддаленому селі Григорівщина Варвинського району лишилося 24 людей. У самісінькому кінці, поблизу кладовища, – чотири хати. Дві крайні – Надії Юхименко та Парасковії Виноградської. Жінки не лише сусідки, а ще й давні подруги та куми. Чоловіки їхні на тому світі вже, діти живуть окремо. Не буває такого дня, щоб Надька до Паші (так змолоду односільчани називають бабусь) у гості не навідалася. Інколи й двічі двері відчиняє. Чай сусідки не п’ють, «по п’ять крапель» собі не наливають, не обідають разом, і не вечеряють. Побачаться, погомонять про те і про се, та й знову кожна до власних щоденних клопотів повертається.

Надька
Їй уже 78 років. Худенька, жвава, весела.
– Шукаю собі діда, а його немає! – з порогу з посмішкою зустрічає Надія Юхименко. – У нас на кутку живуть тільки чотири бабці: я, Паша і Гальки… Мій Іван уже десять років, як помер. Такий хороший чоловік був… Забрав мене з цього хутора у Леляки. А потім, коли свекруха померла, переїхали ми у Крим жити. У нас хата ж у селі старенька була, думали, на переселенні буде нам добре. Але там мого Івана в армію забрали. Що ж мені було робити? Тож батько нас з маленькою донечкою забрав додому, – згадує. – З Іваном ми прожили добре. Він працював зварювальником, у колгоспі – трактористом. Двоє дітей у нас. Старша – Валя, живе у Красилівці на Козелеччині. Як і я колись була дояркою, нині робить техпрацівницею у місцевій школі.
Про сина Іванька старенька ненька розповідає, зітхаючи:
– Йому все життя не щастить, хороший такий хлопець, а наче хто поробив. Оце вже третій раз у в’язниці сидить… Нізащо його запроторили. Три роки не бачилися, казав телефоном, що як суд буде і документи якісь нададуть, то відпустять. Наче після двадцятого числа наступного місяця. Уже не діждуся! Приїде жити до мене, у невістки вже інша сім’я. Іванько як не п’є – хлопець роботящий! Він умілий тракторист! Але як тільки у чарку загляне, тоді йому екстриму хочеться…
У бабусі Наді троє онуків і п’ятеро правнуків. Усім старається допомогти. Кому картопельки дасть, кого морквою чи бурячками наділить, кому волоських горіхів заготовить
– Помагаю, чим можу! Та у мене вже самі кури лишилися, але й біля них треба бігати, – каже жінка. – Ой, а колись і корови, і свині... Сорок соток городу ще обробляю. Соціальна робітниця, правда, допомагала весною садити. А сапала і копала – сама!
Магазин на колесах до них у село приїздить двічі на тиждень, для людей це майже, як свято. Продукти возять із Варви та Ромнів.
– Асортимент ліпший у ромнівчан, вони й пироги, і булочки свіжі нам доставляють. Ковбаси всякі! Ми – довольні! – вдячна Надька. – Отак і живемо, щось у себе по господарству роблю, до куми Паші заходжу, а коли й двічі на день. Я її Вітю хрестила! А це у мене якусь хворобу з очами виявили, то Паша мені ліки крапає. Виручає, словом, лєкар.
– Самі в хаті вже звикли жити? – запитую.
– Погано звикати… Все ніяк не можу. Ось Іванько повернеться, мені трохи веселіше буде. Для матері дитина – найрідніша душа.
До зими Надька приготувалася. Купила машину рубаних дров за три тисячі. Сподівається, що вистачить. Хату трішки протоплює, коли дуже теп­ло – їй дихати важко.
– Я краще хустину зав’яжу і валянки взую! – додає моя співрозмовниця. – Газу у нас немає, зате вода в хаті. Без неї на хуторі життя не було б! Із цивілізації у мене: телевізор, мобілка, три холодильники…
Посеред кімнати – велика піч, полик, засланий тканими доріжками, скрізь квіти у горщиках.
– Оце, – показує рукою на стіну, – Юля висить ще 2007 року (календар з портретом Юлії Тимошенко. – Авт.) Хай ще побуде, гарна жінка. І у Паші такий самий плакат є.
– Ви тут під самим лісом живете і огорожі не маєте. Не страшно?
– Хіба вона мене врятує? Кому треба, її перелізе. А лисиць чи ще когось я не боюся, – відповідає.
Ні ґанку, ні хвірточки, ні воріт. Зате у Надьки є… шлагбаум!
– Зробила, аби машини далі у двір не їхали. У мене ж тут тупик! Один шофер якось заблукав, вийшов та й каже: «Оце так заїхав на край світу. Невже у такій глушині ще люди живуть?» Плюнув, розвернувся і подався собі.
Посеред двору у Надії Юхименко складені рівненько дошки.
– Думали ще десять років тому поміст свиням зробити, так і лежать досі… Ну, нічого, тепер на дрова згодяться, – планує жінка. – Зима, кажуть, довга буде. Хотіла ще хату пофарбувати, та вже нехай весною, донька приїде – допоможе. Гарно буде!..

Паша
Вісімдесятирічна Парасковія Виноградська родом з Гурбинців Срібнянського району.
– Приїхав мій майбутній чоловік на Пасху в наш клуб, – зі сльозами на очах пригадує бабуся Паша. – А ми всі такі гарні! Найбільше серед нас, дівчат, я йому сподобалася. Забрав у Григорівщину, весілля усім селом гуляли! Потім хату ось цю будували. Синів ростили – Вітю і Володю. Із свекрухою разом прожили тридцять літ. До останнього дня її догледіла.
Були у нас із Надькою два Івани, та де вони тепер?.. Мій хворів дуже, оце якраз буде рік, як похоронила. Жаль його...
– Розкажіть, як вам тут живеться? Що поробляєте? – ніби відволікаю від сумних думок свою співбесідницю.
– Сало з часником на м’ясорубці перекручую, – посміхнулася Паша. – Люблю таку «намазку» з хлібом до юшки! А ще готую собі борщ, картоплю відварюю. Піч не часто топлю, це ж біля неї треба півдня простояти. Я то біля курей, то на городі.
– І у вас, як у куми – сорок соток?
– Менше, двадцять п’ять. Але побачимо, скільки вона оброблятиме, коли їй вісімдесят виповниться, – знову пос­міхається бабуся.
– Без Надьки сумно мені було б, – продовжує. – А так, погомонимо трохи – веселіше стає. Чаю не п’ємо, по п’ять крапель не наливаємо. Давлєніє! Ввечері телевізор дивлюся, грубку підтоплюю. Гості у нас на кутку зрідка бувають. Ми тут з дівчатами, як тур у горах!
У хаті Парасковії Виноградської скрізь рушники вишиті. На полику подушки у квітах.
– Це ще у Гурбинцях, як дівчиною була, вишивала, – уточнює господиня. – На цьому хуторі я вже майже шістдесят років. Життя пролетіло! У колгоспі понад два десятиліття важко трудилася. А пенсію заробила – копійки! Добавили лише 180 гривень. Звідки ж їм там, угорі, знати, як ми спини гнули на полях. Сонце пече, а ми працюємо, по 16 годин на день буряки сапували, розривали, а тоді по другому кругу… Гектар потрібно одній упродовж десяти днів зробити. А потім м’яту сапуємо, ріжемо, ціпами молотимо, сушимо. У Журавці колись завод працював, то ми мішки з м’ятою туди відвозили.
У Григорівщині багато років тому на птахокомплексі вирощували курей. Парасковія Виноградська раз на тиждень возила 36 тисяч яєць на склад у Прилуки. Кожне там просвічували.
А ще Паша пшоно колгоспним курчатам драла, комбікорм у мішки набирала, а потім вручну закидала у величезні машини.
Якби наші керманичі бачили, скільки ця жінка вагонів з комбікормом розвантажила! Мішки по 40–50 кілограмів! Корівкам на ферму взимку жом завозила, 14 підвід на день.
– Дві пари коней, і я з дівчатами, – каже Паша. – Лопатами навантажували, лопатами скидали. Ох і трудилися! Нині так люди не роблять…
Лариса Галета

Джерело: Газета Деснянка