Останні 6 днів мій журналістський ранок розпочинається вдосвіта: якщо і є можливість поспати – не спиться. Навіть втома у цій справі не помічник. Напруження – неймовірне: щомиті ти повинен бути напоготові і бігти за першим звуком сирени. Якщо встиг сьорбнути кави, це вже добре. Саме «сьорбнути», а не випити, смакуючи, спокійно, з «розстановкою», як це ще було якихось 6 днів тому. Не простих для всіх нас 6 днів!

Раніше кожний мій журналістський тиждень був розписаний заздалегідь: безліч нарад, різноманітних заходів… Метушливе, насичене подіями життя. Відверто кажучи, наша журналістська братія не завжди раділа тому, що у Ніжині щодня відбувається чимала кількість заходів – відвідати всі ми просто не встигали. Намагалися висвітлити хоча б найважливіше: амбітний, цілеспрямований міський голова Олександр Кодола з командою прямували лише вперед, впевненими кроками, не зупиняючись.  Це був дійсно шалений ритм, витримати який під силу не кожному.

Ніжин навіть розпочав активно готуватися до Дня міста, який заплановано на 6 травня. Проведено вже кілька нарад, заплановано чимало гарних заходів, масштабний ярмарок. Зважували всі «за» та «проти», яку саме «зірку» запросити на концерт…

Сьогодні, на 6-й день війни, так хочеться все це повернути назад… Всі ці наради, безкінечну метушню… І бігти не до бомбосховища, а на черговий звіт керівника якогось з ніжинських підприємств. А потім писати, писати, писати… У спокійній обстановці, попиваючи каву…

Тепер мій робочий ранок розпочинається з переклички з колегами Ніжина, Західної України. Головне запитання: як минула ця ніч? Усі переживають за Ніжин, за нас і наших близьких. Західна Україна перейнялася нашим болем. Кличуть до себе, щиро моляться. Хіба з цього повинен розпочинатися мій журналістський ранок?!

Між журналістами всього світу завжди існувала професійна солідарність. Багато років ми спілкувалися з російськими колегами, писали матеріали про братерство двох народів, виставляли ці публікації на різноманітні конкурси і… перемагали. Тепер ми НІКОЛИ не вважатимемо їх братами, бо близькі люди не завдають болю один одному. Страшного, дикого болю. У мене тільки одне запитання: ЗА ЩО?!

Чому сьогодні мій ранок – звичайної людини, українки – повинен розпочинатися з переживань за Ніжин, де живемо ми з дитиною, за рідну Сумщину, де безперестанку точаться бої, за Київ, який є столицею МОЄЇ держави?! Я питаю про це вас, мої, вже не любі, брати?!

До Дня міста у Ніжина є ще трішки часу. Ми ще встигнемо повернути мир на рідну землю. Проведемо ярмарок, влаштуємо зустрічі у колі справжніх друзів. І обов’язково запросимо «зірку». Щоб відзначити свято, як належить. І цінуватимемо мир ще більше, ніж раніше.

Автор: журналіст сайту «УН» Валентина Савчук

Фото з мережі Інтернет