Бувальщина

Я пишу від імені своєї прабабусі Марії Григорівни Майко. Саме вона розповідала мені колись про своє дитинство, яке припало на воєнні роки. Реальні історії життя, її переживання глибоко запали мені в душу.
Інколи кажуть, що доки ми пам’ятаємо постаті героїв-солдат і жахливі обриси війни, вона не повернеться до нас.
Час згадати, аби знову не ступити на поріг лихоліть...

OvHBdE-gT8I1
То був звичайний літній день, як здавалося мені, ще зовсім маленькій дівчинці. Батька, як завжди, не було вдома, він працював бригадиром і весь час їздив по ділянках. Моя мама, Уляна, тільки-но повернулася з городу, де працювала з раннього ранку. Бабуся Ганна, приглядаючи за мною й сестричкою Ніною, наварила пшоняної каші й поклала кожному по ложці. Матуся сіла з нами до столу, опустила свій теплий погляд на мене й тихо промовила:
Їж, доню, щоб виросла здорова й щаслива.
Бабуся й ненька вже збиралися знову до роботи, нагадуючи мені, щоб дивилася за Ніною й нікуди від неї не відходила. А я, сидячи на припічку, одягнена в стареньку сукенку, все уявляла, як виросту й також допомагатиму їм.
Мої мрії обірвав гуркіт машини за вікном. Ненька одразу ж вибігла на подвір'я: певне, подумала, що то приїхав тато. Але ж ні.
З чорного, уже старенького, кузова вийшов сивий чоловік, одягнутий у військову форму, у трохи вимазаних чоботях. Розглядаючи наш пишний зелений двір, низеньку довгу хату, що завжди стоїть, як та наречена, біленька, чистенька, він зупинив свій ледь стривожений погляд на матусі.
Здрастуйте! нерішуче промовив.
Добридень, тихо відповіла мама.
Голос здався мені обережним. У її завжди добрих очах зблиснув страх, занепокоєння. Вона ніби тікала від якоїсь неспокійної думки, передчуваючи щось лихе.
Незнайомець запитав:
Тут проживає Омельченко Григорій Григорович?
Так, але він зараз на аеродромі, ледве вимовила вона.
Дістаючи папірець і розгортаючи його своїми шершавими руками, чоловік із нотками співчуття сказав:
Його забирають до армії, захищати Вітчизну.
Для мене ті слова здалися незрозумілими. Яка армія? Кого треба захищати? А зараз думаю, що то й на краще, бо не рвало мені серце від страшного болю, не розбивало душу на частинки, як це було з матусею. Вона стояла, опустивши плечі й схиливши голову, і здавалося, що зараз впаде на землю. У її погляді було стільки горя, болю!..
* * *
Чорна валіза вже стоїть на порозі. Тато, поївши тієї ж пшоняної каші, піднявся з-за стола й простяг до мене руки. Я не пам’ятаю, що він говорив. В уяві постають тільки його очі. Скільки ж мужності, сили, упевненості було в них, а найголовніше батьківської любові, щирої, безмежної... Обійнявши бабусю Ганну, яка шепнула йому щось на вухо, він наблизився до Ніни, яка тихенько спала в колисочці, обережно поцілував її в чоло, як у той день, коли вона народилася. З матусею прощався вже надворі, а та до останнього не хотіла відпускати коханого чоловіка.
Батько довго тримав її у своїх обіймах, поруч із ним було так добре, спокійно. Вона все сподівалася, що це просто жахливий сон, безглузда помилка. Що завтра ввечері він, утомлений, знову повернеться до хати, вечерятиме й розповідатиме їй про свій день чи розпитуватиме про дітей, а потім піде спати... А вона милуватиметься ним хоча б уночі... Розглядатиме обличчя і, щаслива від думки, що він поряд, загасить свічку й солодко спатиме аж до ранку.
Проте сувора реальність жадала іншого. Народжені, щоб знайти свою другу половинку, ми часто втрачаємо коханих. Їх безжально виривають ізсередини, ніби сиплють пекучу сіль на живі рани. У цей момент молиш Бога тільки про те, аби бути поруч.
Батько взяв валізу. Тіло охоплює лихоманка, руки дрижать, як не свої. Уже час, машина чекає. Матуся, простягаючи руку, ще відчувала його тепло кінчиками пальців, та вже наступна мить обірвала той дотик.

Ступаючи до машини, він квапливим поглядом обіймав нашу рідну хатину й, опустивши згаслий погляд, ступив за хвіртку.
Лиш одна скупа сльоза скотилася по щоці матусі. Не дарма кажуть: як не плачуть очі, то плаче серце.
Це продовження. В смс не вийшло усе вмістити.