5

Якось восени, в один із тих сірих днів, уже після обіду, коли бабуся вкладала спати Ніну, прийшла жінка-листоноша й віддала мамі якийсь папірець. Він був світло-коричневого кольору, трохи зім’ятий. На одній стороні стояв штамп і адреса нашого будинку, а з іншого боку єдине лаконічне речення: Омельченко Григорій Григорович, офіцер Радянської армії, загинув у місті Нальчик, Грузія.

OvHBdE-gT8I-1Пам’ятаю, як матуся довго перечитувала ці слова... Не хотіла вірити, усвідомлювати, розуміти... Як вогняна блискавка за вікном, що влучила в землю, так і ці слова вдарили їй прямо в серце... Не грім ревів у чорному небі – то стогнала від болю її душа! І плакало небо… Чи очі?..
Великі краплі дощу стікали по тендітних пелюстках білої троянди, мов гіркі, невтішні сльози по маминому обличчю. Здавалось, ця гроза не закінчиться ніколи. І не засяє матусина ніжна усмішка, мов барвиста веселка в небі... І не вкриються її щоки рум’янцем, як укривається багрянцем яблука восени.
Але я помилилась. Вона витримає. Вистоїть заради мене й Ніни, бо безкорислива материнська любов і віра наснажують її серце. І наснажуватимуть до останніх днів, доки матуся знову не поєднається зі своїм одвічним коханням.
Згодом до села повернувся з війни товариш нашого батька. Він розповів, що про тата писали в тамтешніх газетах, ушановуючи його мужність та відвагу в боях.

А ще передав нам книгу, буцімто, про тата. Мама встигла прочитати лише перші рядочки: «Ворог охопив нас з усіх боків, боєприпаси закінчились, і Гриша наказав іти в рукопашну»… Аж тут у двері хтось постукав. Мама пішла відчиняти, а баба Ганна, з острахом поглядаючи на двері, кинула рукопис у піч.
Так ми й досі не знаємо всіх подробиць його смерті, проте гордимося нашим татом, відчайдушним захисником рідної землі, вірним і люблячим чоловіком...

6

Щасливі, ми прокидаємося зранку від промінчиків сонця, що легенько торкаються до нашого обличчя. Ми можемо дарувати усмішки, щирі обійми, поцілунки, ловити веселі мелодії й рухатися в їхньому ритмі. Маємо шанс розглядати людей на вулиці й відгадувати їхні емоції. Милуватися заходом сонця. Рахувати зорі в безкрайому небі. А найголовніше кохати й бути коханими.
Здається, ми здатні на все, і ніхто й ніщо не стане нам на заваді!
Аж раптом приходить вона – жорстока, непередбачувана, безжалісна війна. Вона вчить нас багатьом речам. І ми починаємо цінувати те, що раніше не помічали; розуміємо, що найдорожче – це наші рідні й близькі. І ніяких багатств не треба, бо справжній скарб – це життя, дароване Господом.
Тепер ми цінуємо кожну його хвилину. І всі проблеми, труднощі минулого здаються солодким вином у порівнянні з буремним сьогоденням. Одні пройдуть тернистий шлях війни і врешті-решт дочекаються «свята на своїй вулиці». А інші, мов свічка, догорять на цій грішній землі й святкуватимуть перемогу вже на небесах, де навіки з’єднаються з Божими помислами і заспокоять душу.
Через два роки після смерті матусі Ніна бачила сон... Ніби вона сидить серед зеленої галявини, дивиться в синє-синє небо і про щось думає... Аж раптом із-за кущів виглянула сусідка, якої вже немає на цьому світі, і кличе її. Сестра, не вагаючись, пішла. Усе, що вона бачила, було їй добре знайоме. Ті ж біленькі хатки, заквітчані подвір’я… Раптом подув легенький вітерець. Ніна на мить заплющила очі, відчуваючи, як її волосся, мов шовк, лоскоче обличчя. А отямившись, побачила перед собою матір. Вона була вбрана в білу сукню, щиро усміхалася, а рум’янець на щоках приховував маленькі зморшки. Матуся мала щасливий вигляд! Ми бачили її такою вже дуже давно. Ніна захотіла підійти ближче, торкнутися до її теплої долоні й заглянути в сповнені добром материнські очі...
Увагу сестри привернув чоловік, що невідомо звідки з’явився поруч. Невисокого зросту, із сивим, як молоко, волоссям, він усміхався і з любов’ю дивився на неї. Ненька промовила: «Ніно, поглянь, це – твій тато».
Сестра, звичайно, не впізнала його, бо їй було лише півтора року, коли тато пішов на війну. Та, придивившись пильніше, вона вловила щось близьке, до болю рідне в тому погляді. І вмить їй захотілося міцно обійняти його, притулитись до теплого й надійного плеча. Сказати, як не вистачало його батьківської опіки, мудрої поради. Як часто хотілося взяти татка за руку чи просто сісти на його коліна, покласти голівоньку на мужнє плече й пожалітися, пройнятися співчуттям.
Ніна підійшла до батька, аж тут він запитав: «Доню, ти щаслива?»
«Так, тату», – відповіла сестра. Він усміхнувся, взяв маму за руку, і вони пішли далеко в поле. Їхні душі, мов янголи, з’єдналися в одне ціле. Вони не застали раю на землі, але тут, на небі, тепер разом насолоджуються кожною хвилиною. І ніщо не тривожить їхні серця: їхні діти-кровинки здорові й щасливі. І ніяка війна не завадить їхньому безмежному коханню.