Ішов уже другий рік війни. Фашисти наступали, кривавими руками плюндруючи наші квітучі міста й села. Серед народу поширювалися жахливі історії про концтабори, катування, безперервні бої та безліч загиблих героїв-солдатів нашої армії. Люди вже втомилися від новин-жахів, які до них все ж таки доходили.

OvHBdE-gT8I-1Аж ось у нашому селі заговорили, що повертаються додому троє солдатів. Дівчата відразу ж вирішили їх зустрічати. Одяглися в найкращі сукні, назбирали в полі букети квітів, а бабусі напекли їм пирогів.
Вийшли на шлях, а по ньому троє хлопців їдуть на вороному, білому й буланому конях. Скачуть, як справжні козаки, розправивши плечі, широко усміхаючись... Нарешті! Нарешті вони в повній безпеці, у мирі й злагоді, серед своїх, рідних та близьких…
Трохи змарнілі, худі... Посивіле волосся вкриває чоло, глибокі зморшки підкреслюють утомлені очі... Та це не затьмарює в них веселі вогники щастя, безмежної радості, спокою й легкості.
Герої давно чекали цієї миті! Стільки важких, тривожних днів вони не покидали поля бою! І здавалося: це буде тривати вічно… Але ж ні. Ось дівчата вже дарують їм квіти, міцно обіймають, сміються, щось радісно вигукують, підбадьорюючи...
Дорогою додому вони не раз уже приймали вітання від селян, які зі щирим серцем дякували солдатам за мужність і патріотизм.
Хлопці скучили за теплою хатою і за веселим сміхом дітей.
Вони прагнули якомога скоріше відчути всі переваги мирного життя... Буревій юності ще тримав їх у своїх обіймах. Душа повнилася бадьорістю, мріями, сподіваннями…
Хто міг подумати, що лиш одна куля зможе загасити той яскравий феєрверк почуттів у душі кожного солдата?
Три постріли фашистського дозору порушили спокій навколо. Двоє хлопців загинули відразу, а третьому куля влучила в живіт. Лікарів не було, і тільки диво могло врятувати йому життя.
Дівчата перетягли солдата в сад, підстелили соломи й не відходили від нього ні на хвилину: прикладали холодний рушник до голови, коли він впадав у гарячку, перев’язували рану, що не припиняла кровоточити, розповідали різні історії, розважали, як могли, аби тільки полегшити бійцеві страждання.
А він терпів. Гордо зносив нестерпний біль, що обпікав усе всередині. І наступного ранку, розуміючи, що кожен подих може бути останнім, коли біль уже заполонив кожну клітину мозку, він усе ще намагався ловити останні подихи життя...
Вдивлявся в безкрає небо, прислухався до тужливих мелодій пташок – і звичайнісінька природа навколо здавалася раєм.
Солдат попросив дівчат, щоб вони посадили біля його могили калину.
Дівчата виконали той заповіт.
Зараз у центрі села Шняківка видніється пам’ятник трьом воїнам, а поруч їхні могили, над якими низько схиляє віти червона калина.