Уже потім ненька розповіла мені, що напередодні, 22 червня 1941 року, по радіо оголосили про наступ фашистської армії на Київ. Наш батько, будучи офіцером і працюючи на аеродромі, мав захищати Батьківщину. Його перекидали з одного фронту на інший. Довгий час він надсилав листи, та тільки-но матуся встигала їх прочитати – баба Ганна кидала їх у піч і все палила, щоб, бува, німці не знайшли.
Вони майже одразу прийшли до нашого села. Пам’ятаю, як ми ховалися в канаві, на городі чи ходили далеко в поле, доки вони проїжджали своїми частинами, стріляючи в хатину, де світилося.
І досі бачу нашу зелену, квітучу вулицю, де пташки наспівують свої мелодії, і, здається, все, як ми звикли, якби не машини та мотоцикли німців. На щастя, вони нікого не чіпали, і люди могли спокійно вийти на вулицю.
Інколи рано-вранці забігали в хату й кричали:
– Яйки, млеко!..
З цього приводу, згадується один випадок...
Зайшов якось до нас поліцай разом із німцем, буцімто забрати худобу. Він знав, що наш батько – офіцер, і через те недолюблював навіть малечу.
Як же ненька й бабуся тоді вмовляли німецького командира, щоб не кидав дітей без їжі, бо тільки завдяки корові ми могли вижити в той складний воєнний час!
Певне, лишилось у ньому щось людське. Чи то з жалю, чи просто з розуміння (може, в самого були діти), але він лишив нам нашу годувальницю.
А ще пригадую, як одного тихого вечора ми гуляли вулицею. Мама несла Ніну, а мене тримала за руку. Несподівано під'їхала машина і з неї вийшов німець. Високий, статний, одягнутий у військову форму, з трохи рудуватим волоссям, що виглядало з-під кашкета. На його обличчі промайнула усмішка, в очах спалахнули вогники, проте за ними ховався смуток, туга... Він наблизився до нас, обережно торкнувся до пальчиків Ніни й ніби привітався з нею. Потім опустив погляд на мене, присів і простягнув шматочок рафинаду. Пам’ятаю, як я зраділа, адже зроду-звіку навіть не бачила ніяких солодощів! Вони здавалися мені чимось неймовірним! Потім, не знаючи, чим пригостити маленьку Ніну, офіцер пошарив у кишенях і дістав коробочку з-під цигарок.
Сестричка уважно розглядала її, гралася. Аж тут погляд німця, трохи засмучений і ніби з почуттям провини, зупинився на мамі... Він показав на пальцях цифру два і ткнув себе в груди, мовляв, у нього також є двоє діток.
Так ось звідки туга в очах! Він переживає за найрідніших, що чекають його десь далеко, за тисячі кілометрів і, певне, теж найбільше жадають, аби ця війна закінчилася...

***

Щомісяця ненька разом з іншими людьми ходила до міста, хоч і було до нього сорок кілометрів. Там міняли махорку на мило, сіль та сірники…
Я ось-ось мала йти до школи, тому мама купила мені папір… Старий, аж рудий, та все одно мама зробила з нього такі потрібні зошити… А ще придбала теплий кожух. Як я потім зрозуміла, він належав якомусь солдатові, бо знайшла на ньому дірку від кулі, а ще – на диво – чорнильницю в кишені.
В уяві й досі постає картина, як солдат, закутаний у цей кожух, десь в окопах, уже пізно ввечері, стомлений від нескінченних боїв, обережно запалює свічку й пише... На маленькому шматочку паперу виводить ласкаві, заспокійливі слова, що в нього все добре, що скоро все закінчиться. А потім із трепетом згортає лист у трикутник, цілує й ховає в кишені гімнастерки, ближче до серця, щоб потім відправити рідним.
І його ненька, кохана чи сестра з нетерпінням чекають на той лист, хоча б на якусь вісточку, що він живий-здоровий. Вони так само, як і моя мама, тихо ввечері, уклавши дітей спати, підходять до вікна й довго дивляться на небо... Згадують... То всміхаються, то плачуть... І кожна частинка їхньої душі здригається від болю, і хвилюється серце. Вони шукають надії в безмежному просторі спогадів. І думками губляться у вихорі страшної, жорстокої війни. Вони моляться і чекають...