10 лютого свій 50-річний ювілей святкує протоієрей Михаїл Якубів, настоятель Свято Покровського храму м. Ніжина. Місцяни знають його як поважну людину, котра навчає Слова Божого, допомагає людям знайти правильний шлях в житті і вже більше 20 років править служби у ніжинському храмі. Та ми вирішили поспілкуватись з отцем Михаїлом, аби дізнатись, яка подія назавжди змінила його життя, коли вперше він відчув поклик служити Богові, і які чудеса Господні він бачив після того.

Віру мав з дитинства, але не пов’язував своє життя зі служінням Богові

Я родом із Західної України, з Івано-Франківська. Там віра прививається  з дитинства і вона зароджується глибоко в душі. Навіть, коли, в радянські часи вірити в Бога забороняла партія, люди це ігнорували. Пам’ятаю Пасхальні дні: мали вестись роботи на полях і люди йшли туди, от тільки не працювали. Сідали, діставали пасочки і святкували Пасху, а потім розходились додому, адже поважали день Божий, недільний.

Треба сказати, в дитинстві я не був глибоковіруючим. Батьки в мене були звичайні сільські люди, колгоспники. Мав я трьох братів, і був серед них наймолодший. А що ж до юності, була вона в мене буремною, слідкував і за модою в одязі і за музичними трендами (авт. Посміхається) Я взагалі завжди був відкритою людиною і зі мною спілкувались різні люди, адже я з розумінням ставився до всіх. Яскравим періодом в житті були роки навчання в профтехучилищі. Обрав для себе спеціальність різьбяра по дереву і планував працювати ним все життя, адже отримував велике задоволення від такої творчої роботи. Ці чотири роки пролетіли непомітно, але запам’яталися. Я ніколи не сидів на місці і навіть будучи студентом, підробляв за спеціальністю, художнім оформлювачем в кафе та ресторанах. Іноді ж, навіть, виступав у філармонії.

Виїжджав до армії з Радянського Союзу, а повертався в Україну

Виконав і свій військовий обов’язок – пішов служити в армію на цілих два роки. Службу проходив у Прибалтиці, Калінінградській області. Спочатку, півроку проходив навчання в авіаційному учбовому полку на військового електрика вертольоту Мі-8. Зрозуміло, який з мене був електрик, але елементарних азів навчали, а потім кожного з нас мали розсилати по бойових частинах. Мене ж залишили в так званій «учебці» замкомзводом. Але й під час військового життя я проявляв свою творчість: організовував заходи, концерти, дискотеки. Життя було неспокійне, і в той же час дуже цікаве. Тоді, як раз, були 89-роки – часи перебудови. Поки ми були у Прибалтиці, в Україні почались визвольні події, послаблення в армії. До прикладу, коли я лише прийшов в армію суворо заборонялось слухати музику, коли ж закінчував службу, чи не у кожного був магнітофон. І саме в ці часи, починав у нас зароджуватись український патріотизм.

Пам’ятаю, як з моїм побратимом по службі зробили собі з пластмасових лінійочок синьо-жовті значки і почепили їх на груди. Це зараз без проблем можна демонструвати свій патріотизм, тоді це було щось неприпустиме. Ми місяць проходили з ними, і ніхто цього не помічав, аж потім замполіт, а він теж був українець позеленів і викрикнув : «Снять немедленно!». Хто жив у ті часи пам’ятає, як дружні народи колись, тоді починали демонструвати свої розбіжності в думках. Моя Україна починалась у Прибалтиці. Тоді там я відчув різницю відношення до росіян і українців. Нам, чомусь більше довіряли, і можна сказати, вірили на слово. Символічним було те, що від’їжджали ми на службу в Прибалтику з Радянського Союзу, а повертались вже в Україну.

Кохання на все життя зародилось в танці

Своє перше кохання я зустрів в Коломиї. Познайомились ми на весіллі в моєї однокласниці. А на Прикарпатті весілля ой як святкують: такі пісні, такі танці. Так в танку і зародилось кохання з майбутньою матушкою. Це дійсно була людина, з якою хотілось прожити все життя, і з кожним днем я в цьому лише запевнююсь. Зовсім скоро ми одружились.

Найбільше горе в моєму житті змінило мене назавжди

Згодом у нашій родині трапилось велике горе – при народженні померла перша дитина. Ця подія перевернула наше з дружиною життя. Ми не могли з цим змиритись… Покинули квартиру, і майбутня матушка переїхала жити до батьків, а я пішов вчитись у семінарію Івано-Франківська. Саме з цих пір я повернув свої очі до Бога і мав велике бажання служити йому. Семінарія – це був ще один дуже цікавий період у житті, адже там навчались хлопці після школи, я ж був старший серед них, маючи різницю у віці – 5 років, окрім того був одружений. Та це не заважало знаходити нам спільну мову. Ми були дуже дружніми.

Тоді, як відомо, на Україні не вистачало священників. В населених пунктах відкривались парафії, адже до цього віра в Бога була забороненою офіційно. Роки в семінарії минули дуже швидко, адже я екстерном здав усі екзамени. І можна сказати, за 2 роки пройшов чотирирічний курс. Нас починали відправляти у парафії, дававши пропозиції. Я ж для себе вирішив, що прийму будь-яку. У мене випала можливість перевестись на Чернігівську кафедру, а вже звідти в село Медведівка Чернігівського району. Ми почали збиратись з дружиною і синочком, аж як за півдня до нашого візиту туди приїхав інший священник. То я думав, що вже вертатимусь назад в Івано-Франківськ, але єпископ, направив мене в Ніжин. Тут я служу Богові і до сьогодні.

 

Спочатку мав служити в руїнах

Приїхав я до Ніжина, потрапив на Гоголівську і шукав Покровську церкву. Доходжу до Всіхсвятської церкви та до Миколаївського собору, і думаю, яка краса. Питаюсь у людей, де храм, котрий я шукаю, і вони мене направляють далі. Коли я до нього підійшов, то побачив одні руїни, на яких росли дерева. Цю церкву віддали громаді у 90-х роках. Раніше ж, у нинішньому зимньому храмі була спортивна школа, і її не поспішали закривати. Та директор сам пішов, і до сих пір є постійним прихожанином церкви.  Священники тут довго не тримались. За 5 років їх змінилось 6. Я ж мріяв відбудувати храм. Весною 96-го року я відслужив тут першу Пасху. Тоді прийшло близько ста прихожан. Це звичайно не зрівняти з тим, як зараз на Пасхальне богослужіння ніде стати навіть у дворі церкви.

Потроху почав відбудовувати руїни. Допомагав у цьому нам і лісгосп, і військові, й звичайні люди. Висадили туї, коли матушка була вагітна донькою. Тож, можна сказати їм 21 рік, як і моїй донечці.

З чого ж почав будівництво, смішно, але з туалету, бо коли людина стискає колінами, вона не думає про Бога, стоячи в храмі. Цікавий був випадок і з облаштуванням парадного входу. Ніжинський підприємець Анатолій Прокопець пообіцяв привезти бетон, з якого я планував залити східці. Чекав я весь день і дочекався лише надвечір. Вже темніло, а бетон, знаєте ж, застигає дуже швидко. І думаю, ну не хотілось би щоб він застиг і перед церквою сформувався камінь. То мені його вигрузили, а по сутінках я навіть не знав до кого звертатись. Почав розгрібати сам. Люди якраз повертались з роботи, й бачать, як батюшка працює з лопатою. Не повірите, першими хто до мене підійшли допомагати були жінки, пізніше і чоловіки почали підходити. Так, спільними зусиллями ми зробили східці.

Сад висаджений чудом

Була в мене ще одна завітна мрія. Я хотів біля церкви посадити сад, привіз саджанці гарних сортів яблук та на можливому для того місці була канава з очеретом. Засипати мені було нічим, а до відкриття Покровської церкви залишалось трохи більше двох тижнів. Я почав просити чуда у Господа. 1 жовтня до мене звернувся один з підприємців і попросив мене про допомогу. Він у своєму дворі копав озеро, і йому нікуди було діти викопану землю, то він попросив завезти мені її в ту ж канаву. Ми з матушкою стоїмо, і дякуємо Богові, що так все склалось. Будь та пропозиція на декілька днів пізніше, я б відмовився, а якщо б раніше, я б не став свідком дійсно такого Божого впливу на ситуацію.

В 2001 році відкрили Покровську церкву, й у цей святковий день приїхало дуже багато поважних людей, кожен з яких посадив яблуньку у ту найсвіжішу землю. Зараз у саду багато іменних яблунь та груш.

Найбільше чудо – наше життя

Що ж до чудес, то все наше життя, то велике чудо. Як Господь змінює нас після пережитих трагічних ситуацій – це теж чудо. Для мене чудо, як я опинився у Ніжині і маю таку гарну міцну родину. Чудо й те, що церкву вдалось реставрувати практично без фінансування.

В душі зараз 18 і так дуже-дуже багато місяців.  А попереду ще так багато планів, що можна сказати, коли прийде смерть, її треба буде просити зачекати, адже всього ще не встиг зробити (авт. Жартує) В планах зробити розпис у Покровській церкві, капличку побудувати… І взагалі, плани з’являються кожного дня.

Казав один богослов багато людей живе спиною вперед, тримаючись за  минуле. Треба усвідомити те, що в кожного з нас є майбутнє і воно краще за минуле. Має бути віра у вічність, адже смерть, то не кінець, а лише перехід… Треба жити не боявшись, обличчям вперед.

Спілкувалась Марина Волинець сайт Нежатин