— П’яте вересня. Ми заступили на позиції. Стояли на лінії розмежування поблизу Водяного (Донецька область). До сепарів метрів 200-250. Наче перемир’я. Тому по нас стріляють не з гармат, а з автоматів, кулеметів, гранатометів. Хвилин 15-20. Як завжди. А потім в окоп, довгий такий, метрів 100, залітає граната з підствольного гранатомета. і розривається біля Максима. Його короткий різкий крик. Хтось з хлопців: «Поранений!!!» Він, мабуть у шоковому стані, біжить до нас ще метрів 15. Ми хапаємо аптечку. Щось намагаємось зробити. Медики прибули буквально за п’ять хвилин. Пізно. Осколок влучив у шию. Перебита сонна артерія. «Ой, всьо». І його більше немає, — так 23-річний Олександр Лобур з Нових Боровичів Сновського району, морський піхотинець, згадує останні години життя земляка і бойового товариша 20-річного Максима Авдієнка зі Сновська. Максим, старший матрос, боєць 36 бригади морської піхоти, загинув п’ятого вересня на Донеччині.

Максим Авдієнко

Олександр та ще п’ятеро морпіхів приїхали з Донбасу, щоб попрощатися з Максимом.

— Веселий, любив підколоти. І завжди рвався на позиції. Навіть коли можна було і пересидіти. То не для нього. Як що, він перший.

Машину, що надали волонтери, з тілом Максима у п’ятницю, сьомого вересня, увесь день чекали на Менщині та Сновщині. Березна, Кучинівка, Сновськ і Гірськ — живим коридором зі свічками у руках на колінах зустрічали земляки загиблого героя.

«Усе поспішав...»

У суботу, восьмого вересня, близько одинадцятої люди з усього Гірська Сновського району, де народився і до другого класу разом з батьками і на рік старшим братом Назаром жив Максим, сходяться до хати Авдієнків. Дівчата, жінки, баби — майже всі як одна у чорних хустках. На дверях магазинів — замки. Гірськ у жалобі. Прощаються з героєм.

У дворі, під двором, у хаті і під хатою Авдієнків повно люду. Сльози і у старих, і у малих, і у жінок, і у чоловіків.

— Ой, що ж з Тетяною буде. Вона он яка худенька, а тепер і зовсім зійде, — бідкаються, киваючи на Тетяну Авдієнко, мати Максима, працює фасувальницею на заводі продтоварів. Маленька і наче ще більш чорнява, ніж є насправді, через чорну хустку. Вона сидить на ліжку за кілька метрів від труни і мовчки дивиться на сина. Біля домовини — батько Олександр Авдієнко.

За хатою біля паркана з опухлими від сліз очима — 21-річна Женя ще донедавна Трач. Дівчина так само дивиться в одну точку. І щосекунди повторює: «Макс... Макс... Макс...» Рівно два місяці тому вона вийшла заміж за Максима і стала Авдієнко.

Тетяна Авдієнко з племінницею Владою Прус

— Максим після школи у Сновське училище пішов, навчався на єгеря-озеленювача, — розповідає про сина 40-річна Тетяна Авдієнко.

— А тут ця війна. Все чекав, коли навчання закінчить, коли 18 мине. Все туди рвався. Казав: «Піду, ніхто не зупинить». Він добивний з дитинства був. І тільки диплом отримав, так до військкомату одразу. Підписав контракт. Відправили у Донецьку область.

Женя, вона із сусідніх Нових Боровичів, до нього увесь цей час їздила. Відпрошувався на три дні у Маріуполь.

Додому приїздив щоразу у липні. Того разу на два тижні, а це на місяць відпустили. Казав: женюсь. А я і не заперечувала. Хіба можна?

Доки був там, ми і квартиру йому надивились. По телефону консультувались. Казав: «Якщо Жені подобається, беріть».

П’ятого липня він приїхав. Шостого вони обручки купили. Заяву подали. Він же АТОвець, чекати не треба. А сьомого вже і розписались. Вийшли після церемонії. А Женя чомусь заплакала. Максим обійняв: «Моя ти Авдієнчиха». І поїхали у паспортний. Прописалися, оформили усе. Он і платіжки за комунальні на його ім’я прийшли. Тільки Максима вже немає, — Тетяна не стримує сліз.

— Він наче кудись поспішав: давайте, бігом, бігом. Все хотів переробити. Навіть зуби полікував за два дні до від’їзду. Боліли.

У щасливі дні, на полюванні. Женя (ще Трач) і Максим Авдієнко

Останній раз, як приїздив, веселий такий. Все на мотоциклі зі Сновська на Гірськ ганяв. Шашликами тут усіх пригощав. Пікніки. Завжди веселий, завжди у нього все добре. Навіть коли і не так, то ніколи про те іншим не скаже.

Його якось раніше викликали. Другого серпня поїхав.

— Коли востаннє чули сина?

— Він мені п’ятого вересня десь без десяти шість вечора передзвонив. Попитав, як я, як брат, як батько. Розповів, що отримав посилку. «Зараз з хлопцями поїм, і на позицію».

Я ще вислала «фліску» (тепла кофта з м’якої тканини) йому. Бо мав у Болгарію їхати. Був серед п’яти з 500, хто мав на навчання до Болгарії їхати. До цього у Грузії побував. Усі його поважали. У розвідку ходив.

Він довго по телефону ніколи не говорив. Як справи, давай, пока. Потім ще Назару, татові подзвонив. Наче відчував що. А близько сьомої Максима не стало.

Ось на Трійцю п’ять років, як старший Назар потрапив в аварію. З чотирьох чоловік, що були у машині, двоє вижили. Сина буквально по шматках збирали. Вся голова у шрамах. З братом наче близнюки були. Уже декілька разів «швидку» викликали. Як буде далі?

«Ми не пробачимо. Ми не забудемо»

Труну з тілом загиблого на війні героя поклали на кузов, встелений килимами, старенького «ГАЗа», що лишився у місцевому КСП «Колос» ще з колгоспу «Україна». На машині в останню путь везуть всіх у Гірську. Попереду траурної процесії — хрест з рушниками. Далі фото Максима, на оксамитових подушках — його нагороди, які несли учні Сновського вищого професійного училища лісового господарства. їх, як і решту сновчан, що захотіли попрощатися з земляком, привезли до Гірська автобусами.

Рідні прощаються з загиблим на Сході Максимом Авдієнком (зліва направо): Любов Денисенко, бабуся, Назар та Олександр Авдієнко, рідний брат і батько, Євгенія, дружина, її батько Володимир Трач і Олександр Лобур, бойовий товариш.

На машині біля труни найближчі родичі. За машиною ледь іде бабуся Максима Любов Денисенко.

У траурній процесії і керівництво Сновська, району, адміністрація училища. Дорогою розкидають живі квіти. До ходи приєднуються і приєднуються люди.

— Це втрата для всього села. І не тільки. Від Березни і до самого Гірська зустрічав живий коридор. Люди стояли на колінах із запаленими свічками. Тільки наша сільрада 50 штук купила. У Сновську на площі людей тьма була. Не було куди стати і пробитися, — говорить місцева жителька 64-річна Катерина Лимаренко. — Дарма, що у Сновську жили. Вони весь час тут, у Гірську, проводили. Такі обоє толкові. Я б сказала, не сучасні. Молодших на місце завжди ставили: побачать, що хтось курить, — іди сюди. Вони для малих як старші брати були. Всіх збирали то на уху, то на шашлики, то сосиски смажити.

Он у Прусихи трьох синів забрали. Вони наші, прикордонники — Сашко, Мишко і Павло. А зараз у Краматорському прикордонному загоні на Донеччині. Сказали: щоб мама тричі не хвилювалась, підемо разом.

17 вересня буду свого сина виправляти. Він теж прикордонник. А скільки їх ще треба випровадити, скільки голів покласти?

Відспівували Максима у гірській Миколаївській церкві. Під час служби священик Володимир Сябро навіть плакав. Молитву читав крізь сльози. Раз по раз витираючи очі хустинкою.

— Відставити «на машину». Несемо на руках,— скомандував Костянтин Грищук, майор, представник морської піхоти, хлопцям. Ті поклали труну на плечі, і хоч місцеві жіночки перешіптувались: «Так далеко ж» (а й справді далеко, бо кладовище у Гірську аж за селом), — донесли домовину до самої могили,

— Він назавжди лишиться у наших серцях. Ніколи не залишимо цю сім’ю, — сказав під час прощального мітингу Олександр Мєдведьов, міський голова Сновська.


Назар Авдієнко з дівчиною Поліною Гарною ставить свічку за упокій брата

— Загибель Максима боляче вдарила по серцях і учнівського, і педагогічного колективу, — виступив Володимир Вербицький, викладач училища. — Вчився на факультеті лісового господарства. І мав би садити ліс, доглядати його. Але коли стало питання захищати Вітчизну, не вагаючись пішов. Щоб ми жили під мирним небом, щасливо. Ми будемо пам’ятати Максима. Гадаю, до Дня захисника Вітчизни (14 жовтня) на приміщенні училища буде встановлено меморіальну дошку на його честь. Вона буде вже четвертою.

— Два роки тому у морську піхоту прийшов Максим. Добровільно. Ніхто його не гнав. Свідомо. Добросовісно захищав Батьківщину на східних рубежах. Не боявся ворога. Завжди сміливо вів бій, прикривав товариша. Був вірним гаслу морської піхоти: «Вірний завжди», — додав Костянтин Грищук, представник морпіхів. Він вручив брату Максима Назару прапор морпіхів і берет, яким так пишався загиблий герой.

— Від імені учасників АТО Сновського району висловлюю щирі співчуття, — звернувся до близьких Михайло Хомчук, голова спілки АТОвців Сновського району. А тоді сказав усім присутнім: — Хто, може, ще не зрозумів: ця війна стосується усіх. Коли хтось каже: це не наша війна, вона нас не стосується, — ось. Вона стосується кожного. Ми не пробачимо. Ми не забудемо.

— Увесь район приїхав тебе провести. Мабуть, заслужив, — плакала над онуком баба Люба.

А далі «Ще не вмерла України...», залп і Женине «Ма-а-а-акс...»

* * *

Усього за час військових дій на сході України загинуло 167 бійців з Чернігівщини. За статистикою різних зведень наша область перебуває на третьому-четвертому місці за кількістю загиблих (в розрахунку на кількість населення). Хлопців з Чернігівщини на Сході багато. Тож кожного дня, слухаючи сумну статистику втрат, перша думка: невже знову наш?

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №37 (1688), 13 вересня 2018 року

Джерело: gorod.cn.ua