Усе починається з легенди про походження назви. Молода, красива й відважна князівна Чорна не схотіла полюбити силоміць. Щоби не стати дружиною хазарського кагана (чуєте, як давно), дівчина кидається з вікна свого палацу, високого, як старі дуби навколо.
Про що я можу говорити, якщо не хочу про себе. Кажуть, я юна, а тому мені личить розповідати дурниці, наприклад, про любов.

Тут і далі хочу вести мову про Чернігів з особливою любов’ю, говорити про любов із чернігівським відблиском, казати про себе, мовлячи про когось. Починати з легенд, переходити в оповідки й правдиві свідчення.

Це місто поважне й неквапливе, тут десятки кривих провулків, широких вулиць, схилених донизу, на яких годі розминутися. Колись на зупинці одна пані взяла до рук мою долоню й сказала: «Так багато довгих і глибоких ліній на руці — від любові». Чи тому вулички в Чернігові такі, як лінії на моїй руці? Чернігів із тих міст, до яких не приростають, а з тих, які обростають, як плющ: й історіями, й почуттями.

Легенди — це повністю вигадки, оповідки — вигадки частково.

Тому майже правда: хрещениця Івана Мазепи Мотря Кочубей: чорні коси, чорні очі, можливо, запальна вдача, норовливість. Їй було 18, а він мав уже й за 60, між ними виникає любов, переповідають — руйнівна.

Він просить її руки, батько, звісно, не згоден. Мотря ж, ослухавшись останнього, кидається за…

За Іваном, залишімо саме ім’я. Іван відправляє її назад до батька й просить пробачити в листах: «Гніваєшся на мене, але зауваж, що би з того могло вийти, моє серденько».

А далі любов на поталу десяткові історій: що тікала з Мазепою до Туреччини, де той помер, що потім вернулася в Україну (тоді ще на Україну), що знайшла його матір, що пішла в монастир, що вийшла заміж, що сліди її шукають у Полтаві, у Ніжині, у Сибіру.

Ця історія наросла на кам’яницю кінця XVII століття в кутку Валу, найдавнішої частини міста, підвищеної рівнини правого корінного берега Десни, колишньої чернігівської фортеці. Можна пройтися вздовж схилу гори, тепер тут стоять 12 гармат, які нічого не обороняють. Можна перехопити в Андруховича кілька слів про них: «чернігівська міська артилерія», «12 чорних апостолів», «вогнепальні колись уламки якоїсь росії».

Оповідка: частину з них, буцім, подарував Пьотр І, мовляв, козакам за мужність у Північній війні.

Це розповідають усім. Коли хтось не хоче йти на побачення, то каже: зустрінемося біля 13-ї гармати. Що означає — не зустрінемося.

Під вигинами дерев’яних сходів і під низьким вечірнім вересневим небом казав давно загублений у вереснях і вечорах приятель-чернігівець:

— Це був будинок Лизогуба, або ще полкова канцелярія. Після смерті Лизогуба дім продали Мазепі. Історики й не певні, чи бував у нім гетьман, але, за легендою, Мазепа переховував тут свою кохану Мотрю. Тепер проклята матір’ю за любов (кажуть, і мати Мазепу любила), її душа живе тут, а на Пречисту виходить, блукає Валом, просить перехрестити. Тільки це легенда. Мотря тут не жила й до Чернігова стосунку не має. Насправді вона померла чи то під Полтавою, чи то в Ніжині, чи то в Сибіру.

У давній частині міста, Лісковиці, я не знаходила того, кого шукала, але виявила нетипову тишу: хоч дорога проходить поруч, у сквері на цих горах майже нічого не чутно. У пошуках історика пана Володимира щодня о сьомій ранку, п’ять днів поспіль я поспіхом сідала в сьому маршрутку й через усе місто прямувала до схилів Болдиних гір, найвищої точки в Чернігові.

Третього дня стала виходити не біля самих гір, а на початку вулиці Толстого, яка до них веде. Йшла, вулиця хилилася донизу — вигнута, широка. Ота нетипова тиша починалася ще там: поодинокі авто, маршрутки, погляди з тролейбусів, жінки, чоловіки, чоловіки, жінки, авто.

У середині XI століття на схили Болдиних гір прийшов монах Антоній Преподобний і заснував тут Антонієві печери. П’ятого дня сюди приходжу я й над цими печерами застаю врешті того, кого шукала.

Дев’ята ранку, тиша плутається з вигинами хвірток, вікон, віддалених привітань. Уривчастий гавкіт, вдаряння відер об стінки колодязів, вологість у повітрі.

— Тут, — казав мені пан Володимир, — завжди так буде. Серед цих приватних хаток навряд чи колись з’являться багатоповерхівки. Тут земля така, торф, нічого високого не зведуть, як і на всій Лісковиці.

— Може, саме тому тут так добре?

…А це вже правда, можна вивірити через листи та спогади, тому відчувається чіткіше. Вона — Олександра Аплаксіна, кликав її Шурочка, працювали разом у статистичному бюро Чернігівського земства. Напише їй: «Две только вещи тяжело переносятся: разлука с тобой и невозможность писать».

Справді, чи міг Михайло Коцюбинський не писати? Увесь Чернігів повний хрестоматійним «свої найкращі твори письменник написав тут».

У його житті буде дві чернігівки: дружина Віра й таємна любов — Олександра. Усе почалося на роботі, тоді вулиця Петербурзька: підкладали одне одному записки, ввечері виходили на прогулянки.

 

А Чернігів смертельно малий, ховати любов тут нікуди. Тримаючи тут за руку того, кого не можна, розминутися з кимось іншим заледве вдасться.

 

«А вчера ты выглядела превосходно и была очень интересна. Я нахожу, что светло-желтое платье идет тебе...».

Але вони знаходили собі вулички й гуляли ними, ховалися на Болдиних горах від невиїзних місцевих старожил.

«Какая неудачная для нас неделя. До пятницы все вечера заняты. Если бы удалось, по крайней мере, хоть в пятницу…».

10 років такого життя лишили понад три сотні листів Михайла до Олександри.

Він помре раніше від своєї дружини Віри, яка про все знатиме, помре раніше й від своєї Шурочки. Його поховають на схилі Болдиних гір — таки найкраще місце, яке можна було обрати (цікаво, письменник його сам підібрав собі чи ні? Естет).

Дружина заборонить приймати квіти від Олександри.

Олександра передасть у його труну вінок із квітучих яблуневих гілок.

Кажуть, його таки покладуть.

У тих провулках Лісковиці я пам’ятаю яблуні лише без цвіту, просто зелені, у червні, у перших тижнях червня. Їх там можна багато побачити, намагаючись на тій широчезній вулиці таки розминутися.

Чи міг Коцюбинський почуватися тут щасливим? Попри нелюбу роботу в статистичному бюро, брак коштів, хворобу й подвійне життя, думатиму, що ці вулички й та, з ким там ховався, робили його щасливим.

Пізніше, через вісім років, поруч із Михайлом поховають його дружину Віру.

А Шурочка? Далі тут житиме, нікого не полюбить, заміж не піде, переживе Михайла на 60 років. На цілих 60 сумних років.

Тут же, на краю Лісковиці, оселиться Микола Вороний, полюбивши чернігівку Віру Вербицьку. Познайомляться в Києві, оселяються тут, у Вербицьких, Вороний смертельно любитиме ці вулички, навіть вірш є, який наприкінці підпише:

Чернігів, Лісковиця, 1904.

Розлучилися в рік одруження, після хрестин їхнього сина Марка. У школі моя вчителька обмовилася: поштовхом до циклу віршів «За брамою раю» стала трагедія розлучення з Вірою. «Чим була ця трагедія? — Думала я. — Брама раю — це що? Кована огорожа дому Вербицьких, їхні почуття, Чернігів, Лісковиця?».

Він, прочитуємо з листів, страшенно тужив, напади меланхолії були нечастими, але доводили до сказу. Після розлучення в тому ж 1904-му жив у присілку, йому марився голос Віри, хотів позбавити себе життя.

Кажуть, що цього розриву хотіла Віра. Буцім Микола поїхав у справах до Львова до свого друга Франка. Звідти до Чернігова дісталися фото, яких Віра чоловікові не пробачила.

Зустрічалися серед вуличок, намагалися примиритися? Вороний у помірному, неквапливому місті жив далі: їхав у відрядження — залишав речі в домі Вербицьких, було, і сам жив там знову, поки шукав нове мешкання. За Вірою все ж тужив.

Дім, у якому жили, стояв у бузку й трояндах. І величезний сад із вишень та яблунь. Будинок зберігся й сьогодні є чиєюсь домівкою.

Поруч дорога до Києва. Іще шість років Микола Вороний мешкатиме тут, житиме роботою, «Просвітою», театром і врешті поїде з Чернігова. І вже не вернеться. Звідси до Києва — рукою, долонею, вигуком. Близько.

Через 100 років під сині літні вечори, напередодні заходу сонця, на сходах драматичного театру, прогрітих за день, некваплива 20-річна Марі бере гітару, поважна Бет закриває очі, і вони починають співати, спочатку поволі, плавно, а тоді нервово й напружено:

Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина;

Зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди»,

Мою душу жеруть… Як покинута в лісі дитина

Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина,

Замітає сліди.

Замітає сліди.

Замітає сліди.

Микола Вороний написав це в 1904-му, і я думаю про те, що роки збігаються, почуття збігають, смуток смертельний і неохопний, — ці рядки він написав саме тут.

Думаю, у Чернігові на 79 квадратних кілометрів кілька оцих історій любові займають якісь міліметри. Чи навпаки Чернігів наповнений ними по вінця, вони переливаються за край, сягаючи Києва й інший міст? Однаково: коли в мене питають, як там Чернігів, кажу: сумний і все ще закоханий.

— То це вже кінець сумним історіям?

— Ні.

Не розповіла ще про Павла Тичину, який любив Оксану, доньку Коцюбинського, ходив щосуботи вузькою вулицею Сіверянською до них додому на творчі вечори, як і вся місцева інтелігенція. Але не склалося.

Тут зустріне сестер Коновал — Поліну та Інну. Павло полюбить Поліну, а Павла — зовсім юна Інна:

О панно Інно, панно Інно…

І доки Поля тікає від його любові, навіть сміється, молодша Інна зізнається в коханні. Коли вона помре, залишившись назавжди юною, Павло запише, що померла Нюся, тобто Інна, і тепер уже й Поліни для нього не існує.

Недоказую про композитора Миколу Лисенка, який на концерті в Чернігові познайомиться з піаністкою Ольгою Липською. Він забере її до Києва, вона закине свою кар’єру, але не стане його дружиною.

Лише двома реченнями скажу про оперну співачку Любов Дельмас, яка, хоч і поїде з Чернігова, але саме сюди вернеться, коли спробує розібратися у своїх почуттях до Блока. Блок же писатиме їй сюди листи.

І ще моя історія. Хоча, часом думаю, усі ці історії дещо мої.

А я, кажуть, юна. Мені, кажуть, личить розповідати дурниці. Про любов. Тому про що ж іще маю говорити, коли не хочу про себе.

Джерело: tyzhden.ua